Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

Вислухали брати і за слово відразу взялися.

– Слушно: земля кров’ю плаче. Сам знаєш… – Брат Кужель багатозначно підняв вказівний палець. – Жива баба в сонце плювала! Від того і скам’яніла на могильному пагорбі. Зрадили люди вірі прадідів своїх. Інші закони, інші молитви їм солодші. Від того й кари жорстокі та часті. На землі живемо і з землі – у землю й ляжемо. І тому захищаємо її. У тому числі й таємними знаннями, нам заповіданими. А таємні вони від того, що лише обраним відомі. Таке слово брата Кужеля!

– Вогонь в осередку – то радість і ситість людині. А коли йде він степом гуляти та по лісах стрибати – то горе й розорення всьому люду. Таємне тому й таємне, що таємне. Негоже гаряче вугілля за спину кидати, біду накликати. Так сказав брат Дога!

Сагайда повільно встав і струсив утому з плечей.

– Ваші слова мудрі й підкріплені заповітами древніми. Незламні у своїй переконаності й досвідченості. Але ті, хто смерті нашої бажають, ідуть до нас зі своїми таємними і явними знаннями. Йдуть, до кінця віддані своїй вірі. Закуті в броню, вивчені в строю і з могутнім порохом у заряджених мушкетах та гарматах. Їм можуть протистояти лише об’єднані – і землею, і вірою, і працею. Від такого єднання і військо буде непереможним. А якщо допомогти йому ще й таємним… Я знаю, багато залежить від слова брата Хора. Він скаже своє слово. Погодиться зі мною – і будемо думати, як іще війську нашому допомогти. А не погодиться – я муситиму голову схилити. Ось тільки…

Брат Сагайда обернувся до брата Доги і глянув у вічі.

– Брат Хор прим’яв траву. Он його торба з припасами і казан мідний. Там і цеберко з водою свіжою, і навіть дрова у зв’язці. Чекав він нас. Куди пішов? Навіщо? А якщо хотів піти, то сам знаєш – слідів не знайти. І травинки не пригне, не притовче. Над землею вітерцем пройде. А що скаже – то мудріше від нашого. Важливо нам те почути.

Брат Сагайда кивнув і обернувся до брата Кужеля. Той усміхнувся:

– І в мої очі поглянути бажаєш? Дивись! І мені важливе слово брата Хора. Але від свого не відступлюся. А слід брата Хора я шукав. Місяць – то наше сонце. І цієї ночі він щедрий. Сакмá [6] Сліди. кінські бачив. Вели вони тільки сюди. Пішов брат Хор. Так і є! Сліду його нікому не знайти, якщо він того не бажає.

– Те слушно, брате, що бажав вам в очі поглянути. Але без хитрості. А побачив я в очах ваших язички червоні. З братом Догою ясніше ясного. Дивиться він на схід і бачить перший промінь сонячний. Око брата Доги радіє сонячному світлу. А ось брат Кужель дивиться на захід. В його очах відбивається світло. Але воно не радує брата Кужеля. Бо це відблиск печалі.

– Авжеж! Печаль! – схопився на ноги брат Дога. – Я відчуваю запах горя!

– Так. Горить, – повільно хитнув головою брат Кужель. – Десь за половину козацької милі [7] Козацька миля – 7,5 км. . То знак нам. Сумний знак.

– Там, здається, і брат наш Хор. Треба поспішати. Такий день! – застогнав брат Дога. – Думали в росі викупатися та з собою її взяти. То священна роса. Вона і мертвого піднімає.

– Поспішімо! – вже з коня вигукнув брат Сагайда.

Сонце превелике червоним павуком уже розпустило промені – щоб, спираючись на ці лапи, піднятися над землею. Переляканий місяць квапливо збирав своє чорне срібло, й воно стрімко стоншувалося й тануло, вивільняючи різнобарв’я природи.

Як не хотілося пустити коней щодуху, та вершники розумно остерігалися. У густій траві годі було вгледіти, куди ступають коні. Тріщина в землі, нірка ховраха, оголений камінь чи будь-що інше, що нечистий підкладає під копита, – і на швидкому бігу біда, вилетить із сідла вершник. Та ще страшніше, коли кінь ногу зламає. Це коли в гонитві летиш за ворогом по степу – все на Бога сподіваєшся.

А коли від сильного ворога йдеш, то про це й не думаєш. Та й зараз зберегти коней потрібно. І так їм важко грудьми розривати склеєні росою трав’яні коси. Та ще й серпанок. Здається, і легкий той туманець, але від кореня до половини траву ховає.

Чого ж тут сердитися? Хоча й прикро. Коні наразі добрі в братів. Такі, що один на тисячу. Та ще й хтозна, в яких краях та тисяча на пасовиську жирує.

– А ось і шлях битий! – радісно вигукнув брат Дога, що йшов першим.

– На Кальник дорога, – враз повеселішав брат Сагайда. – Тепер і вітер нас не наздожене.

Скоро долинули до пагорба. Стали, роззирнулися й схмурніли.

– Тойумлук [8] Грабіж. , – гнівно сказав брат Дога.

Дивитися на те страшно. Палають крайні хати – давній і випробуваний спосіб змусити селян спросоння метушитися. І за що хапатися? За скарб домашній, за діточок чи за зброю? Та ще й виття, стогін, плач жіночий. І чули про таке, та й не раз переживали – однак не кожен козак цьому раду відразу дасть.