Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

– Дозвольте мені слово мовити, братове.

– Кажи, брате Дого, – з повагою схилив голову Сагайда.

Брат Кужель трохи забарився, але також із повагою схилив голову.

– Прийшов я до солодкої води напитися і коня напоїти. Бачу: сидить на камені біля берега баба – на вид жахлива, з довгим розпущеним світлим волоссям. І груди в неї довгі-довгі, та ще за спину вона їх закидає. Пам’ятаю: був я молодим, і вона була доброю до мене. Боги юрт нагородили її родючими землями. Дбала вона про родини й про стада незліченні. Ніхто на полювання не виїжджав, не зробивши їй пожертву. І ось йду, а підійти не можу. Знаю, це албасти´ – злий демон, і ступні тепер у неї, як у птиці. Підняла вона руку і не пустила мене ні до себе, ні до води. Прошепотіла з гіркотою: «Пам’ятаю тебе і пам’ятаю наші обійми. Я чекала тебе і задрімала на піску біля бережка. Спала й не помітила, як із півночі прийшла червона вода – густа, із запахом крові. З тої півночі, куди пішов ти. Тепер ти інший, і я інша. Юною спокусницею я заманюю парубків. Тягну на дно, а потім з’їдаю. Всяк стане іншим, скупавшись у крові».

Зітхнув брат Дога й з гіркотою додав:

– Якими стануть ті, що безмірно в кров занурюються? Завжди сіклися й завзятість свою показували. Але намагалися більше в полон на викуп і обмін брати. А зараз? Січуться шаблями гострими, поки весь чамбул [5] Чамбул – кінний загін. не виріжуть. Нема кому повернутися і розповісти про те, з яким відважним і хоробрим воїнством довелося в Дикому полі зійтися. І рік від року все запеклішими й злішими стають воїни. А найсумніше те, що до люті тієї докладається мистецтво таємне, в усі віки заборонене для всіх, кому те не сказано!

Задиміли люльки солодко – для думки і тіла втіха. А коли дмухнули по останньому разу, озвався Сагайда:

– А дозвольте й мені слово взяти, братове.

– Кажи, брате Сагайдо, – зітхнув брат Кужель. Повільно, з натугою голову схилив.

– Кажи, брате Сагайдо, – після довгого мовчання схилив за статутом голову і брат Дога.

– Пробігав мій шлях по степу широкому, безмежному і сумному. Від могили до могили вікової, що височіють над рівниною. І немає тим могилам числа, як і тим оберігачам землі нашої, що до часу впокоїлися під курганами, які брати над ними звели. І бачив я бабу кам’яну на голові могильній, яку час, вітер і дощі нещадно завіяли. Вклонивсь як годиться й заповідано пращурами – і готовий був шлях далі тримати. Тільки бачу: сльози криваві з ямок очних у баби тієї з’явилися. І повернулася вона проти вітру Коронного – і ряснішими стали сльози. Тож, дивуючись, я за ликом її коня пустив. І бачив, як дмухнув вітер Московит, сльозу червону вибиваючи. Повернулася знову баба – та від Кримчака слізьми кривавими геть залилася. Рятуватися стала й знову обличчя своє кам’яне повернула – та від Турчака аж струмки криваві забили. Отак від жодного вітру вберегтися їй не випало. З усіх боків вітри дмуть криваві, дужі, без жалю й пощади. І не витримала та баба кам’яна – скотилася з могили високої, та просто під копита мого коня. Нічого не виявляла, нічого не просила. Камінь є камінь. Тільки плаче камінь той сльозами землі нашої. А вони є кров людська. То нагадування нам, захисникам землі цієї: звідки ми вийшли, звідки знання свої винесли, туди й повернемося відповідь давати.

Годилося помовчати, але не витримав брат Сагайда. Підвищив голос і продовжив:

– Немає землі кращої від нашої. І через це ворог з усіх боків і в усі віки війною йшов на неї. Було й таке: прийшов із військом незліченним з рівнин перських цар Дарій. І зустріли те військо п’ятеро посвячених. Стояли вони кожен на двох конях. І було в них по два мечі в кожній руці. І прорубалися крізь військо незліченне вороже. А потім повернулися й знову пройшли, як розпечений ніж крізь масло. І не було на них жодної рани. Вороги добре це бачили, адже були ті п’ятеро оголені по пояс. І тікало в страху військо Дарія аж до самих своїх перських рівнин…

– І те заповідано нам, і те наше військове… таємне! – сердито засопів брат Кужель. Уперше на пам’яті Сагайди брат перебив брата.

Смикнув підковами вусів Сагайда. Прикрив очі, затамував подих. А за мить очі його й уста відкрилися.

– Давно то було. Ох і давно. Кулі та ядра тепер зустрічають лицарів відважних. Так влучно й густо, що й не завжди можна ухилитися від того вогняного бою. І виходять на шабельну роботу не просто ворожі воїни, а шабельники вмілі, й готуються до рубки змалечку. Багато їх у землях бусурманських. А зараз іще більше стало. І пишаються вони не тим, кого вбили, а тим, скількох убили! І те страшно й сумно. А ще скажу, що війська ворогів наших іншими стали. Стрій, крок, залп… Це вже фортеці… І не ті, що в землю вросли, а ті, що рухаються й наступають! Інші часи та інша війна. Війна не молодців-одинаків, а густих піхотних шеренг і кавалерійської лави. А без слова і науки такого не створиш. Зараз усе добре, що нас зміцнить. У тому числі й таємне… Якщо розмислити… Насуваються часи страшні. Загинуть козаки, і земля наша спорожніє. Тоді таємне нікому й не потрібним буде.