Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

Хоча повинні були бути тут фортеці, остроги та застави, а в них нести службу вірні королю війська.

На думку короля Речі Посполитої Сигізмунда II Авґуста і Великого сейму, на землях за Порогами повинні осісти й вибудувати остроги реєстрові козаки Війська Запорозького. 5 червня 1572 року було передано на Запорожжя грамоту, в якій пропонувалося запорожцям іти на королівську службу! А служба є служба! У походи виходити тільки за наказом короля і туди, куди він вирішить. На сусідів самовільно не нападати, навіть якщо табуни коней самі просяться до рук. Торгові шляхи охороняти, а не грабувати купців, – і ще багато іншого, що повинні робити воїни на державній службі. За це призначені привілеї, платня і надаються земельні наділи. Охочих (в розумній кількості) записали до реєстру, і стали вони називатися реєстровими козаками, які в державних документах іменувалися «Військом Запорозьким»! Так з’явився новий стан у Речі Посполитій – козацтво! Це ще не шляхта, але вже не селяни й не міщани. Давши таку назву, милостиві королі Речі Посполитої відтоді наголошували, що всі інші козаки, перш за все ті, що сидять на Січі, опинилися поза законом!

Сидіти тверезими у фортецях і в заставах буйним розбійникам запорожцям не хотілося. А ще віддавати уряду майже всю здобич – це однаково, що самому собі пузо розрізати. Та ще січовики одразу збагнули: реєстровців виставляють, щоб тримати в узді вільних козаків! Отримувати платню добре, але підкорятися – ніколи! Так і залишилося на Січі військо вільних козаків, яких для того, щоб уникнути плутанини, тепер називали «Військом Запорозьким Низовим»!

А ще «низові лицарі» часто глузували з реєстрових. Адже воєводи, та й місцева шляхта, не визнавали за ними козацьких прав, змушували відбувати різні повинності, платити всілякі збори, забирали майно, піддавали їх таким самим утискам і приниженням, як і своїх підданих – холопів. Часто-густо порушувалися права козацької старшини: обмежували в праві торгувати, тримати промисли, шинки та інше. Що ж стосується самого польського уряду, то він завжди дотримувався однієї політики: коли з’являлася потреба у війську, він закликав заможних селян і дрібну православну шляхту вступати в реєстр, а коли така потреба зникала – виключав нових козаків зі списків.

Така непевність у завтрашньому дні аж ніяк не сприяла тому, щоб реєстровці осідали ближче до порогів, а в ідеалі за ними і ще далі – в самому серці Дикого поля. Зрозуміло, що лише озброєна і навчена людина могла вижити й організувати господарство на тих землях. Селяни й чути не бажали про казково багаті угіддя за Чигирином. До того ж на Придніпров’ї робочих рук і так було занадто мало. Тому шляхетні господарі з інших воєводств, яким були даровані землі на Украйні, запрошували, а чи й погрозами переселяли зі своїх маєтків на ті простори селян та ремісників, обіцяючи звільнення від податків на тридцять років. І все одно ті землі нагадували пустку.

Так що блукати на самоті по Правобережжю – справа просто марна.

Та й з лівого боку Дніпра шлях за пороги анітрохи не легший. Тут завжди є татарські чабани, що охороняють стада коней та отари овець. Часто проносяться чамбули [59] Загін татарської кінноти. , ворогуючи між собою за пасовища, воду і верховенство роду. А головне: ординці завжди в пошуках здобичі та бранців.

Ще нипають різні ватаги під виглядом мисливців, охоронців худоби або дрібних купців. Ці так само шукають здобичі й полонених для продажу та обміну. А ще забирають худобу – і самі рятуються від більш сильного супротивника. Тож і на лівому березі життя немає. Там нізвідки прилітає стріла, аркан, а з трави вмить піднімаються сотні вершників, що сиділи в засідці. Там сплять або в сідлі, або в густій траві, намотавши повід коня на руку.

І ще важлива перешкода. Точніше, безліч перешкод! Сула, Псел, Ворскла, Оріль… Це ще не повний список великих річок, що впадають у Дніпро з його лівого берега, – і всі їх потрібно подолати. А ще сотні малих річок та протоки, навколо яких болота…

Ні по правій, русинській стороні Дніпра, ні по лівій, з її Диким полем, дурень не пройде! Та все може виявитися значно простіше: сидить дурень у лабіринті чернечих печер і не знає, що комісар сейму, ясновельможний пан Якуб Собеський, через нього позбувся сну.

У тих роздумах Якуб і зустрів перший сонячний промінчик, що наполегливо вимальовував на підлозі спальні контури віконця.

Не випивши вина і не з’ївши й крихти хліба, пан комісар звелів сідлати коня і в оточенні власної охорони поспішив до монастиря на Печерських пагорбах.