Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

– Плохенька фортеця, – озирнувшись на дерев’яні низькі стіни, що оточують Поділ, усміхнувся пан Бродський.

– Навіть татари легко перескочать, – підтримав його пан Ковальський. – А проти великого калібру гармат вони й години не втримаються. Однак замок на горі міцний.

– Хіба?! – чи то запитав, чи то засумнівався його співрозмовник. – Повільно поляки його зміцнюють.

– Довго облоги не витримає.

– Ні, не витримає. І це добре. Але зараз нам не варто цим перейматися.

– Хтозна, – знизав плечима пан Ковальський.

– Всяке буває, – роздратовано буркнув пан Бродський.

На це його супутник тільки з розумінням усміхнувся. А тоді задоволено оглянув свій новий одяг. Нічого особливого – але тепер замість домотканих вузьких вовняних штанів на ньому були просторі, та ще й з угорського сукна. Замість постолів – чоботи з телячої шкіри. Правда, шкода кожушка – але каптан гарний, а делія, оторочена лисячим хутром, все ж зручніша і вигляд має кращий. А ще пана Бродського потішила хутряна шапка зі срібною пряжкою. Хутра у нього на шапках, щоправда, різні були – і це, з виднихи [52] Видра. , аж ніяк не найдорожче. Зате підкладка в шапці справді чудова – щільна, яскраво-червона, та й волосся не ковзає. З якої вона тканини, пан Бродський не знав, а запитувати в пана Ковальського не бажав. Але в спеку така шапка просто диво – можна вдягнути її так, щоб тканина лежала на голові, а хутро позаду або праворуч. Тоді аромат чоловічого поту й звіриного хутра вже не душитиме ані власника шапки, ані довколишніх.

Такий самий одяг і на Ковальському. Однак він цьому панові не до душі. Тому й сердитий пан Ковальський. Але владика Єзекіїль знає, як правильно все залагодити. І в цьому він має рацію. Одяг та зброя реєстрових козаків дозволять вільно пересуватися у всіх напрямках. Звісно, якщо поводити себе гідно, відповідно до присяги його королівській милості!

Правильне прикриття. А те, що не до душі воно панові Ковальському, – то його особиста справа.

– Я вперше в цих місцях, – зізнався пан Бродський.

– І мені раніше не випадало тут бувати. Хоча про них мені багато відомо.

– Он як! – здивувався попутник.

– Ось їдемо ми до гори. А то не просто гора, то святе місце – Печери! Перші християни-відлюдники викопали їх тут, щоб таємно молитися Богу і ховатися від язичників. Але не те для мене було б цікаво…

– А що ж?

– Чував я, що є в тій горі ціле місто з келій і тунелів. І є там могила святого на ім’я Іоанн. Коли відчув той святий, що час кончини близько, сам приготував для себе могилу. Але не в довжину, як зазвичай, а в глибину. Попрощався з братією і почав спускатися в ту яму, але, з ласки Божої, увійшов у неї лише до пояса. Хоча могилу викопав глибоку. Так і стоїть – нижня частина тіла в землі, а верхня, нетлінна, вся на видноті. Ченці дозволяють на святого поглянути, як і на багатьох тих, хто упокоївся в глибині гори. Цікаво мені на те подивитися. Чи вони схожі на ті мумії, які я бачив у Єгипті? Здається мені, що в цих печерах на глибині взимку тепло й сухо, і влітку сухо, але прохолодно. Немає в них вологи, як у гробницях фараонів. Тому небіжчик висушується, а не гниє. Коли повернуся, неодмінно сходжу туди й пересвідчуся. Утру носа декому з колишніх друзів! А може, й сьогодні дещо побачу.

– Але ж і жахи ти розповідаєш, пане Ковальський. Висушені мерці, – скривився пан Бродський, а потім з цікавістю глянув на попутника. – А Єгипет – це в якій землі?

– Африка це! Африка, – ледве стримуючи усмішку, відповів той.

– Африка… – ображено пробурмотів пан Бродський.

– Якщо буде на те воля Божа, то і в Африці побуваєш.

– Ще скажи в Стамбулі, – голосно засміявся той.

– Investigabiles viae Domini! [53] Шляхи Господні несповідимі ( лат. ). – склав молитовно руки пан Ковальський.

– Що? Мову русинську й польську знаю і розмовляю добре. А це по-якому? – хитро примружив око пан Бродський.

– Латина! Означає: ніхто не знає своєї долі! Латина – мова, якою розмовляють з Господом. А ще це мова науки! Але не питай мене про науку…

– Не буду, – серйозно відповів пан Бродський. – Зрозуміло, що ми не з одного куща ягоди і в науках у нас різні наставники. То таке! Якщо правильно я зрозумів, оця дорога праворуч і приведе нас до тих Печер.

Пан Ковальський мовчки кивнув.

Якуб Собеський щосили намагався зберегти холоднокровність. Вчора встигли причаститися двома глечиками того ж таки торунського вина, – аж тут перед паном комісаром постав старший із тих козаків, що мали привести дурня. В подертому жупані, брудних чоботях і до колін мокрих штанах. Він був блідий, і спершу годі було збагнути, що белькоче.