Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

Напевно, в ту мить про це думала вся чернь, що зібралася на слова неперевершеного у своєму нахабстві холопа. Лише кілька хвилин тому ці людці в страху відсахнулися б від блиску шаблі ополяченого шляхтича. Кожен був би сам за себе. Тепер вони з глумливими усмішками на губах стояли пліч-о-пліч. І від цього ставало страшно. Натовп уже встиг відтіснити від пана його гайдуків і далі стискався навколо підстарости. Безсилий пан Ружинський піднявся на стременах і потряс шаблею над головою.

– Пся крев! Ти, холопе, ще дізнаєшся, яка важка рука в підстарости пана Ружинського! І ви всі дізнаєтеся.

– Та й моя не дитяча, – знизав плечима холоп і показав законникові великий, як для його худющої статури, кулак.

– Що, ляху, страшний той кулак?

– Не звик до того пан польський.

– Добра груша, та зуби ломить… – зусібіч почулися вигуки. Ба більше: в підстаросту та його гайдуків полетіло каміння, грудки землі, мочені яблука, що віддавали погребом, торішні овочі й навіть дорогі в ціні курячі яйця.

– Заколот?! Бунтувати надумали, холопи невдячні?! Батогами вас, бидло! Кров’ю захлинеться! Кров’ю! – вигукнув тоді пан Ружинський і під усе голосніший сміх натовпу змушений був погнати коня до фортечних воріт.

А там… Там погодилися одразу відправити варту на придушення бунту. Добре, що ще відрядили півдюжини верхових у погоню за тим нахабним холопом. А ще пан Дзевульський чемно, однак наполегливо просив усю цю прикру подію негайно викласти панові комісару. І той, звісно ж, зробить усе необхідне для затримання й покарання знахабнілої черні. Ось тільки пан комісар усе більше цікавиться тим холопом.

Чи мав той холоп дивний вигляд? Холоп є холоп, і чогось іншого чекати від нього годі. Певно, сільський дурень із головою, набитою половою. А щоб іще жалюгіднішою і нікчемнішою була його доля, диявол вдарив по губах дурня печаттю. Щоб він рота зайвий раз не відкривав. Що з речей при ньому? Торбинка біля сідла, та ще з іншого боку палиця або щось таке. Незрозуміло, бо було воно загорнуте в ганчірку…

– Значить, все ж дурень, – чухаючи носа, тихо вимовив Якуб Собеський.

– І шлях він тримає на південь, вздовж Дніпра, – дозволив собі вставити слово Антонім Дзевульський.

– Навіть слід не плутає. Виїхав на шлях і прямує до порогів дніпровських. Як усе просто і навіть смішно, – усміхнувся пан комісар.

– Дурень їде до запорозьких розбійників. Туди він і везе вкрадену річ. Думає, що запорожці золотом віддячать. Казочок про тих розбійників наслухався. Заріжуть і на корм сомам столітнім пустять. Істинно дурень. І, здається, зовсім не поспішає. Гадаю, мої люди вже його схопили, і слід приготувати келихи для гучного вівату!

– З якої нагоди віват, панство? – здивувався підстароста, з нерозумінням спочатку подивившись на пана Дзевульського, а потім і на пана комісара, який задоволено потирав руки.

«Дурень дурнем, а все ж їде на коні. І де він його взяв?» – ця думка неприємним холодком пройшлася по потилиці Антоніма Дзевульського. Але чи варта вона того, щоб затьмарювати «віват»?

– Пан Коцький… Пан Коцький… Чуєш, Пластуне, що мені придумалося? А пан мало не луснув. Добряче ми йому під хвоста реп’яхів напхали. Ну, то таке. Нам на користь. І людям сподобалося.

Пустивши свого незграбного коника неспішним кроком, парубок ще деякий час усміхався людям, які йому махали рукою або щось підбадьорливе вигукували. Але вже за три сотні кроків тих, хто бачив його сутичку з пихатим паном, не стало. Одні пішли на Поділ і вгору на київські пагорби, інші з виторгом поспішали загубитися в малих селищах над Дніпром, треті подалися хто куди, а хтось із кумом звернув у шинок на перехресті. Все менше піших, верхових та возів почало траплятися по дорозі. А коли сяде сонце на пагорби, дорога й геть спорожніє.

Кожен знає, що варто небесному світилу вмоститися на відпочинок, як одразу звідусіль темінь лізе, а разом з нею і всіляка нечисть на шляхи. Сподівається, що їй пощастить і вона застане п’яного дядька на возі або молодицю, що в куми наливочку пила й затрималася. Чи краще монастирського служку або ченця. З ними веселіше. Як почують ті вчені душі якийсь свист незвичайний або вітер їх раптом за бороду схопить чи ковпака з голови зіб’є, то одразу ж почнуть руками хрести махати, на чотири сторони плювати та дулі тикати. І все це при молитві гарячій, що з нагоди такої доречна.

А з ким ніколи не зв’язується нечиста сила, то це з козаками. У них завжди при собі зброя. А зброя – то залізо. Його бояться всі, від дрібноти нечистої – лісовиків, польовиків, нявок та інших бісиць – до таких могутніх демонів, як Блуд, Вій та Вихор. Козак не злякається ні шуму голосного, ні виду пекельного. Метне ножа – і все! На одну нечисть менше. А ще є запорозькі козаки – січові! Від них бісове поріддя тікає щодуху, наче то не люди якісь, а сам його батько-диявол у гніві!