Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

– Атож, повеселив той шинкар людей ратушних, – смакуючи вино, подав голос лікар.

Пан Собеський делікатно усміхнувся. Це ж не простий лікар, а важливий для його справи – вчений чоловік Фабріус Пойда, близький до самого короля.

Свого особистого лікаря приставив король Сигізмунд до козацького гетьмана Конашевича. А ще надав свою карету для зручності пораненого рятівника Польщі. У тій кареті й прибули до Києва і Конашевич-Сагайдачний, і лікар. Так аж до смерті гетьмана був при ньому Пойда. Лікував – і прислухався. Однак і одне, й інше мало допомогло. При ньому Конашевич серйозних справ не обговорював, та й ліки і мазі від смерті не вберегли. Тепер лікар стане перед королем і розповідатиме про свою неймовірну користь, та ще й нагороду щедру проситиме за старання.

– Повеселив? – суворо глянув на підлеглого Якуб Собеський.

Пан Дзевульський молодий, немає ще й двадцяти п’яти. З виду простий, непомітний. Такого у натовпі одразу поглядом і не вловиш. Але сірі очі чіпкі, розумні. І на вилицях жовна, які відрізняють людей упертих.

– Та я й сам тим веселощам піддався, коли уявив, як шинкар від радості аж танцював, побачивши на столі дві золоті монети. Щедра плата за обід і горілку. Тепер, коли гетьмана в землю поклали, чимало козаків покинуло Київ. Так що для шинкарів закінчився золотий час, коли ті пропивали все, що мали, за упокій свого улюбленого гетьмана. Схопив шинкар зі столу золото і кланявся аж до землі, поки гість той не пішов із двору. А потім обережно розкрив кулак – а там дві мідні московські копійки. І як тільки грець не побив цього шинкаря?!

– А були дві золоті монети? – перепитав ясновельможний пан комісар, починаючи явно нудьгувати.

– Та ось вони, ці монетки, – поклав на стіл речові докази Антонім. – Зверни, ясновельможний пане, увагу і на третю монетку, яку я в того-таки шинкаря конфіскував.

Не встиг пан Собеський і бровою моргнути, як п’яненький лікар згріб у долоню монети.

– Копійки московські. Тьху, яка дурня! Такі військо наше польське і козаки Украйни в московському поході й не брали. А ось такі ж монетки, тільки із золота, брали охоче. Це московський цар Шуйський, розтративши все срібло на шведське наймане військо [22] Шведи як союзники царя Василія Шуйського захопили чимало міст у Новгородських і Псковських землях. , змушений був золото на монети пустити. Ні часу, ні клепки не було нові штампи виготовити. Ото на мідних штампах і робили золоті копійки. Радів шинкар, бо й раніше, загулявши, козаки золотими копійками розплачувалися. А тут мідь, що видалася за золото. Видати мідь за золото нескладно. Треба лише розплавити золото із ртуттю й тонко нанести на поверхню, а потім прожарити. Це називається вогневе золочення. А є ще золочення на олійній основі, і на глиняній, і на водній. Ото взяв шинкар монетки у свої пітні від жадоби руки – кепська позолота й злізла. Той лиходій – фальшивомонетник, і він заслужив, щоб йому горло свинцем залили, – підсумував учений чоловік Фабріус Пойда.

– Однак шинкар запевняє, що монети точно були золоті. У нього нюх на золото. А перетворилися вони в його жмені, коли розбійник йому в очі подивився та чаклунське слово сказав, – наполягав пан Дзевульський.

– Уточните це, коли пов’яжете його. А ось ця монетка цікавіша, – знов озвався вчений лікар і зволив нарешті передати панові комісару здобич його помічника. – Що скажете?

– О! Це рідкісна і дуже цінна монета, – мимоволі вирвалося з уст Якуба Собеського. – «GROSI CRACOVIENSESS»! [23] «Краківські гроші». Такі лише в родовитих панів у тайниках збереглися.

– А розбійники силою й хитрістю ці монети в них здобули, – висловив своє припущення пан Дзевульський. – Одне мені стало зрозуміло після проведеного розслідування: і той, що вранці розплачувався, й інший, що платив після полудня, для нас цікаві. Я в цьому переконався, коли ретельно того шинкаря допитав.

– І що той шинкар сказав? – пан Собеський відчув, що в ньому прокидається інтерес до цієї справи.

– Засвідчив, що його синок гостей до братського монастиря провів. І впустили їх обох після того, як вони сказали біля брами: «Званий прийшов».

– Умовлені таємні слова! – вигукнув лікар.

– Схоже на те, – після довгого мовчання відповів пан Собеський. – Значить, не прості ті розбійники. І не просто так у монастир навідалися після того, як козаки роз’їхалися. А Оліфер Голуб усе ще в Києві?

– У Києві, ясновельможний пане. Взяв на себе справи покійного гетьмана. Кажуть, що він буде наступником Конашевича, – кивнув помічник комісара.