Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

Виходило так, що пункти договору про скасування посади старшого над козаками від уряду Речі Посполитої; визнання влади обраного Козацькою радою гетьмана над усією Украйною; скасування сеймової постанови про обмеження козацьких прав і вольностей та свободи віросповідання українців, – усе це тепер підкріплювалося визнанням заслуг козацтва і його гетьмана в обороні Речі Посполитої, Украйни та інших країн Європи від османської загрози. І ці послуги визнавав найдавніший і найшанованіший монарший двір Європи в особі королевича Владислава. Згідно зі звичаями, це означало визнання високого суспільного і правового становища козацького гетьмана та його війська. А отже, визнавалися права лицарства православної шляхти і – зрештою – постання в Європі нового народу і його армії. Виходило, що меч Конашевича-Сагайдачного ставав своєрідною охоронною грамотою для українських козаків і відкривав дорогу для відновлення Київської православної митрополії. Наявність війська, шляхти й віри – вагомі аргументи для створення власної державності.

Після Хотинської битви козаки не побажали здати зброю, як домовилися про це поляки й османи. Вони йшли організовано, похмуро поглядаючи на спантеличених союзників-ляхів. Усвідомлюючи свою значимість, вони йшли, високо піднявши голови, мов заявляючи: «Ми більше не холопи вам, і тим паче не бидло. Ми йдемо на нашу землю, за яку готові боротися зі зброєю в руках і з православною вірою в серцях».

Усвідомив свій хибний вчинок Владислав. Потім виправдовувався, що написав «кошовий», а зовсім не «гетьман усіх козаків Рутинії»… [27] Грецька назва населення Східної Європи. Але й так було зле. Військо Запорозьке завжди трактувалось як «збіговисько розбійників». А тут виходило, що все-таки військо! Що перемогло могутніх османів! Проблем додавало й те, що під рукою гетьмана були не тільки запорожці, а й городові козаки, загони ополченців, та ще й кілька сотень донських козаків. На це Владислав тільки й сказав: «Дароване, як відібрати?»

А відібрати слід. Притому тихо й швидко. На це благословили Якуба Собеського король і деякі сенатори.

Так, Якуб Собеський – не Цезар, інакше міг би й думати про це, і бесіду продовжувати. А так виходить, що випав на якийсь час із потрібної бесіди.

– Ось що, пане Дзевульський! Думаю, що настав час діяти. Іди, Антоніме, і підготуй вдову гетьмана Конашевича. Зараз, коли козаки роз’їхалися, можна й навідатися в братський монастир. Як кажуть козаки, «без праці нема плоду»! Вранці й навідаєшся. І цього пана Пйончінського не забудь узяти. Ти добре попрацював, – м’яко усміхнувся своєму помічникові ясновельможний пан комісар. – А шинкаря тим часом придержи біля себе. Хтозна, може, доведеться монастир обшукати… Ну, скажімо, щоб знайти фальшивомонетника.

Пан Дзевульський пішов, а Якуб налив вина і звернувся до лікаря:

– Я все хочу тебе запитати, пане Пойдо, як учену людину: від чого помер козацький гетьман?

Фабріус Пойда від душі розсміявся.

– Почув у твоїх словах, пане комісаре, схильність до хитрощів і таємниць. А також бажання все знати й в усьому досконально розібратися. Клянуся Господом і Пречистою Дівою Марією, що ніхто не давав мені таємних вказівок і я не підсипав у ліки й мазі нічого такого, що могло прискорити смерть пана Конашевича. Приходив уранці в будинок, який гетьман для своєї сім’ї звів на Подолі, оглядав старого, намагався накласти мазі й змусити випити настоянки за моїми випробуваними рецептами. Гетьман неохоче виконував мої настанови. Іноді розмовляли. Іноді запрошував до столу в обідню пору, а потім випроводжав. Звісно, мені відомі настрої і думки багатьох вельмож Речі Посполитої, та й простої шляхти. Багато хто смерті його швидкої бажав. Але тільки не король наш Сигізмунд, ні коронний, ні польний гетьмани, та ніхто із сенаторів цього вголос, принаймні при мені, не висловлював. Ба більше: сподівалися, що пан Конашевич видужає і буде, як і раніше, тримати козаків у кулаці…

– Цих не втримає жоден кулак, – похмуро зауважив пан комісар.

– Авжеж. Але мати при короні вождя, що здатний козаків повести за собою і на Московію, і на османські землі, й навіть до Європи – це важливо. Так що смерть гетьмана козацького передчасна.

– Не скажи, пане лікарю. Я так не думаю. Але й твої слова справедливі. Виходить, козацький гетьман упокоївся від рани, як і кажуть?

– Рана на руці – явна причина. Від неї кров чорною стала. А ось від чого рана – не скажу. За неї я взявся запізно і не можу стверджувати, від стріли вона чи від кулі. На мої розпитування гетьман тільки усмішкою відповідав, а то й просто відмахувався. Одні з козаків говорили, що це татарин його отруйною стрілою вразив, коли гетьман перед битвою випадково на них натрапив. Інші – що спеціально навчений осман срібною кулею пригостив. А чув і таке, що гетьман якихось древніх старців розгнівав і ті забрали в нього захист і силу. Але ніхто не вірить, що можна було просто так, через дрібницю, укласти в могилу такого неймовірного чолов’ягу, як Сагайда.