Андрій Кокотюха - Голова з площі Пігаль

Що далі тягнулася війна, то менше випадала така нагода. Майже весь час, поки російська армія стояла у Львові, вони з Магдою змушені були мешкати за межами міста. Потім, із вигнанням росіян та поверненням австрійської влади, Кошового затягнуло спершу громадське, а далі – політичне життя. Від осені п’ятнадцятого року до осені вісімнадцятого він навідався до Басі заледве разів із десять. За що картав себе, даючи на цвинтарі слово приходити частіше.

Хто приносить їй квіти зараз, хто прибирає могилу?..

Але особиста трагедія навчила одному: уникати контактів із будь-якою пресою, наскільки це буде можливим. Клим чудово розумів – причиною Басиної загибелі стало передусім його марнославство. Адже кортіло вповні використати власний успіх, заявити про себе як не всьому світу, то бодай Львову.

За п’ять років до того Климентій Назарович Кошовий, виїхав – та де, втік подалі від гріха! – з Києва.

З речей лише саквояж із чистою сорочкою, парою шкарпеток, змінною білизною, туалетним приладдям і кількома авантюрними романами. Він мусив назавжди попрощатися з кар’єрою київського адвоката – яка там практика, на каторгу б не піти через спробу захистити права та інтереси друкарів-українців. У тридцять років мав почати все спочатку, і вивчати австрійські закони, аби скласти іспити й отримати ліцензію. Вдалося: мав власну, хай успадковану від старенького українця-нотаря контору, славу модного адвоката, котрий вартує своїх гонорарів, зробився завсідником світських салонів. Навіть готувався до бучного весілля з молодою зіркою театральної сцени Барбарою Райською. Захист слабого на голову хлопчину-українця, неправдиво звинуваченого в кількох звірячих убивствах, міг зробити адвокатові Кошовому неабияку безкоштовну рекламу. Тому й погодився, ще й без оплати – нещасна матуся клієнта жила в злиднях. Зате сам Клим мав намір нажитися на гучній справі, що як тоді він вважав, не варта виїденого яйця. Забезпечити майбутнє собі та Басі.

Дуже скоро час показав – у марнославних нема майбутнього.

Жодного.

Кошовий дуже добре пам’ятав, як дев’ять днів заливав горе. І в такому стані, зазвичай зранку, поки ранковий опохміл додавав люті й куражу, робив візити до редакцій усіх львівських газет. Там добивався до редакторів, тупав тогами, бризкав слиною, брудно лаявся й вимагав, аби припинили з дня на день публікувати історію Різника з вулиці Городоцької як сенсацію, що дає газетам прибуток. Декому вдавалося заспокоїти Клима. Дехто викликав поліцію. Та поліцейські лише виводили пана адвоката під руки, бо про його особисту трагедію знало все місто. Кошового розуміли, йому співчували, карати поліція не мала жодного наміру.

Відтоді Клим зненавидів газети.

І саме зараз прямував до редакції «Суар» [16] … прямував до редакції «Суар »… – «Парі Суар» ( Paris-Soir, «Вечірній Париж») , щоденна газета, заснована на початку 1920-х років, одна з найбільш популярних на той час. , тримаючи в лівій кишені скручений тугою трубкою примірник дводенної давнини.

Той самий, із його фотографією на першій шпальті.

Знімок анонсував публікацію на сторінці кримінальної хроніки.

До острова Сіте [17] Сіте ( Île de la Cité) – один із двох островів Сени, найстаріша частина Парижа. З’єднаний з іншими частинами міста метрополітеном та дев’ятьма мостами. дістався на метро.

Можна було інакше. Наприклад, сівши на омнібус, або взагалі прогулятися пішки. Це забирало кілька годин часу, та зазвичай Кошовий мав його вдосталь. Нікуди не поспішав. Піші прогулянки навіть приносили задоволення, якщо не було дощу або місто не огортав сірий дірявий паризький серпанок, який узимку трапляється частіше за сніг.

Та все ж переходи вимагали відповідного настрою. Нині ж Климові кортіло вихлюпнути гнів чимшвидше. З таким бажанням він вийшов із свого крихітного помешкання на вулиці Брюнель, неподалік Булонського лісу, пірнув у підземку на станції «Порт Майо» та виринув за півгодини у серці Парижа. Минувши Палац Правосуддя та Консьєржері [18] Консьєржері (La Conciergerie) – колишній королівський замок та в’язниця. Розташований у центрі Парижа, на західному краю острова Сіте, неподалік від собору Паризької Богоматері. , повернув до мосту Міняйл [19] Паризькі бульвари (Boulevards parisiens) – частина міської архітектури Парижа, елемент паризької ідентичності. Великі – група бульварів, розташованих у центральній частині міста, на правому березі Сени. .