П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Про це вже багато розповідалося. Але тема про подвиг наших розвідників у Великій Вітчизняній – воістину невичерпна. Ця документальна повість є в тому літописі ще однією новою сторінкою, пізнавальною і корисною ще й тим, ідо вчить революційної пильності класовому підходу до суспільних подій і фактів.

В час гострої ідеологічної боротьби, яку веде капіталізм проти нашої країни, проти світу соціалізму, коли ідеологічні диверсанти спираючись на досвід абверу, знову намагаються використати проти радянських громадян, особливо проти молоді, націоналістичну отруту, читачеві буде цікаво ближче побачити і методи підривної «Лисячої нори», і справжнє обличчя її колишнього господаря – дволикого адмірала Канаріса.

Доктор філософських наук

лауреат премії імені Я.О.Галана

Ю. Римаренко

Папка «На доповідь» не тоншала. Якого б документа не взяв з неї полковник Максимович, зосередитися йому не вдавалось. Усі думки концентрувалися на одному: пригадати! Пригадати, коли, за яких обставин уперше почув це коротке, схоже на удар калатала прізвище: Долл! Воно промайнуло в протоколах останнього допиту Лук'янова. Документ із стенографічною повнотою передавав розмову слідчого з фашистським посіпакою, спійманим через чверть століття після того, як коїв свої злочини. Його затримали в Бресті при спробі переїхати кордон за паспортом, виданим однією із західноєвропейських держав.

У протоколі побіжно згадувався колишній начальник заарештованого – Долл. Долл! Долл! Долл! Де вперше було почуте це прізвище, що засіло гвіздком у мозку?

Максимович підійшов до вікна кабінету. Енергійно рвонув на себе раму. Вона піддалася, впускаючи до кімнати гілку квітучого каштана. На листях-віялах та зеленкувато-білих канделябриках квітів виблискували краплини роси. Пахло свіжістю щойно политої вулиці.

Полковник полюбляв ці вранішні години, коли мовчать телефони, а на самоті можна розв'язувати хитромудрі психологічні, а іноді й складні технічні задачі з багатьма невідомими. Умови їх складають здебільшого далеко за радянськими кордонами. Максимович та його колеги хистом і вмінням повинні так змінити ці умови, щоб відповіді на задачі були зовсім не такі, якими задумали їх у потаємних закапелках іноземних розвідок.

Але тепер завдання стояло куди простіше – знайти нитку, яка зв'язувала підслідного з Доллом. Арештований видає себе за поліцая. А з Доллом пов'язане щось куди більше, ніж діяльність карної поліції.

Максимович ще раз перечитав протокол допиту. Над однією деталлю, яка спочатку пройшла повз його увагу, полковник тепер замислився. Арештований категорично заперечував свою участь у масових знищеннях радянських людей.

– Я буддист, – твердив він, – а буддизм поширює любов до ближнього не тільки на людей, а й на тварин. Навіть на комах. Як же ви можете пред'являти мені таке обвинувачення?

Полковник не став докладно аналізувати це наївне і легко спростовуване твердження. Його думка спіткнулася на слові «буддизм», і десь там, у глибині свідомості, щось ніби блиснуло. За асоціацією раптом пригадалась одна деталь з біографії Долла. Деталь, екзотична навіть для життєпису розвідника. Відразу ж після приходу Гітлера до влади адмірал Канаріс, який добре пам'ятав Долла як годованця німецької військової розвідки і знавця східних мов, відрядив його до Тібету. Оттомар Верба, він же Отто Долл, зумів проникнути в найближче оточення далай-лами і деякий час пробув у Лхасі, намагаючись «переграти» інші імперіалістичні розвідки в боротьбі за вплив на Гімалаях. Пізніше, коли війна з Радянським Союзом стала питанням твердо вирішеним, Долла відкликали до Німеччини для виконання інших, важливіших доручень.

Тоді вони й зустрілися: Максимович і Долл. Не віч-на-віч. Між ними обабіч Західного Бугу стояли прикордонні стовпи. Та радянський контррозвідник знав про гітлерівського розвідника все те, що треба було на той час знати про ворога для боротьби в умовах «невидимого фронту».

Відкинувши голову на спинку стільця і склепивши повіки, полковник гортав сторінки спогадів. Мимоволі усміхнувся на свої думки. Коли вони з Доллом схрестили мечі, Максимович був зовсім молодим. Густа, неслухняна шевелюра весь час збивала кашкет набакир, і товариші дражнили його Кузьмою Крючковим. У петлицях гімнастерки він носив тоді по два червоних емальованих квадратики, що їх називали «кубарями». Лейтенант Максимович тільки-но закінчив спеціальну школу, вважався здібним працівником. Тому й призначили його на передній край – оперативним уповноваженим органів державної безпеки при одному з прикордонних загонів Західного округу.