П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Невдовзі після вербування Мельник, якого повідомили про настанови Канаріса, запропонував уже конкретний план активізації підривних дій оунівців.

Тут же Мельник випросив значні субсидії на майбутні послуги. Абверівці не торгувалися. Вони погодилися навіть на створення розвідки в розвідці, дозволивши ОУН мати свій розвідувальний відділ. До речі, шпигунський хист головного провідника цінили не тільки в абвері. Дещо пізніше з'ясувалося, що Мельник є одночасно й агентом гестапо. Отже, шпигунські відомості, які поступали через націоналістів із Західної України, він продавав двічі.

Йдучи разом з радянським розвідником Миколою Клинченком та його помічниками по лабіринтах абверу, стежачи за «дуелями умів» наших і ворожих розвідників, автори книги не завжди могли знайти у сюжетних ходах місце для того, щоб докладніше спинитися на деяких деталях. Ось чому автор передмови бачить своє завдання в тому, щоб ширше зобразити загальний фон, на якому розгортається сюжет повісті, і тим самим допомогти читачеві краще зорієнтуватися в подіях того часу.

У «Лабіринтах абверу» згадується побіжно про чвари між різними угрупованнями оунівців, зокрема між бандерівцями й мель» никівцями, яких доводиться мирити німецьким хазяям. Тривають ці чвари й досі. Мимоволі постає питання: що за принципові розходження могли бути в таборі прислужників фашизму, які давно зрадили свою батьківщину й наймитували по розвідках капіталістичного світу?

Простежимо ці «розходження» на прикладі, так би мовити, первородного конфлікту між Мельником і Бандерою. Хоч треба сказати: скільки існують організації українських націоналістів, стільки тягають вони один одного за чуби, не спиняючись і перед фізичним знищенням окремих конкурентів.

Так от що вийшло у Мельника з Бандерою. В 1939 році у зв'язку з возз'єднанням західноукраїнських земель з Радянською Україною багато українських націоналістів втекли через тимчасову демаркаційну лінію до Польщі, окупованої гітлерівцями. А на загарбаних територіях фашисти повипускали з в'язниць усіх своїх приятелів-злочинців, у тому числі оунівців. Отак вибралися з-за ґрат і вбивці польського міністра внутрішніх справ Перацького – засуджені на довічну каторгу старі агенти абверу Степан Бандера та Микола Лебідь.

Розібравшись в обстановці, побачивши, що на таких, як вони, великий попит у зв'язку з підготовкою війни проти СРСР, обоє зажадали від Мельника, щоб трохи посунувся і дав їм теж місце: серед «головних провідників», ближче до абверівської кормушки, бо вони теж усією душею за гасло: «Здобудемо Соборну Самостійну Україну з допомогою Великонімеччини».

Мельник не погодився. Бандера кинувся до господарів – у головне управління абверу. В час консолідації всіх антирадянських сил для походу на Схід Канаріс, який раніше не раз застосовував до оунівців принцип «поділяй і владарюй», був тепер проти будь-яких конфліктів. «Абвер-2», в особі того ж Штольце, прийняв по черзі Бандеру та Мельника, умовляючи їх помиритися. Ті пообіцяли, але незабаром взялися за старе. Бандера зайняв при цьому більш вигідну позицію: він обвинуватив свого конкурента в недостатній антирадянській активності й запевнив, що коли відокремиться від Мельника і створить нову організацію, до якої сам добере з агентури людей, готових на все, абвер про це не пожалкує.

«…Згідно з моєю рекомендацією, – писав у своїх зізнаннях полковник Штольце, – Канаріс спинився на кандидатурі Бандери. Йому доручена була організація антирадянських виступів на території Західної України». В цій діяльності Бандері мала допомогти філія абверу в Кракові – «абверштелле-Краків».

Резидент абверу в головному проводі ОУН Ярий провів за дорученням Канаріса відповідну роботу в цій організації. В результаті стався розкол на мельниківців і бандерівців – буря в склянці води, бо суперечка йшла не про якісь політичні принципи, а про те, хто краще служить господареві й кому має дістатися більший кусень. Усе це, зрештою, сприяло тому, що в «Лисячій норі» ще міцніше прибрали до рук обидва табори. В усякому разі обидва вони продовжували постачати кадри для шпигунсько-диверсійних шкіл «абверштелле-Краків», чия підривна діяльність показана на сторінках цієї книги досить широко.

У підготовці і в ході війни проти СРСР українські буржуазні націоналісти були агентурою таємних служб гітлерівської Німеччини. Платною агентурою з усіма обов'язками, які з цього випливають. Ось чому оунівці мали зв'язки лише з абвером, гестапо та іншими таємними службами, а не з урядовими колами Німеччини. Далі шпигунської і диверсійної кухні їх не пускали.