П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

А яким був тоді Долл? Це можна буде подивитися…

В коридорі залунав цокіт жіночих каблучків. Ага» прийшла секретарка. Отже, настав робочий день, і матеріали з архіву можна запросити негайно.

За півгодини перед полковником лежало кілька «справ» в обгортках із зеленого брістольського картону, з жирно надрукованими грифами «цілком таємно».

В одній з них була фотографія Долла. З неї дивився білявий, років сорока чоловік з довгим обличчям і навіть для такого обличчя надто довгим носом. Через напіввідкриті з посмішці уста хижо виглядали великі зуби.

«От і не вір після цього у фізіономістику», – жартома зауважив Максимович.

Того ж дня фотографію Долла показали заарештованому. Побачивши її, Лук'янов зрозумів, що, назвавши випадково прізвище свого колишнього начальника, видав себе з головою.

«Та чи немає тут суперечності? – запитував себе Максимович. – Долл був шпигуном, а на Лук'янова люди вказали нам як на карателя – професійного вбивцю стариків, жінок, дітей, військовополонених». І подумки відповів: «Ні! Шпигун і каратель стояли під прапором з павучою свастикою поряд, в одному строю, а то й поєднувалися в одній особі».

За цією думкою прийшла інша: «А чи не коїв злочинів проти людства і Долл? Де тепер він і найближчі його поплічники: настигла їх заслужена відплата на неосяжних просторах від Волги до Ельби чи, може, криються, мов таргани, у темних шпаринах од правосуддя?»

Полковник уважно вивчив матеріали, які були в папках. Ці чекістські хроніки виявилися настільки цікавими, такими значущими для патріотичного виховання молодого покоління, що Максимович після закінчення слідства попросив дозволу опублікувати їх. Коли задум було схвалено, він ознайомив з документами авторів цієї повісті. Ми змінили в книзі лише кілька прізвищ і порушили для зручності викладу послідовність деяких подій. Отже, перед читачем – витяг з чекістських хронік передвоєнного часу і періоду Великої Вітчизняної війни.

Архівні документи, що лежали перед Максимовичем, були датовані літом передвоєнного року. Та багатьма деталями, згаданими в них, зокрема життєписами дійових осіб, вони сягали аж за межі нинішнього століття.

Особливо зацікавили полковника три біографії. Різні і разом з тим схожі, як політ трьох стріл, пущених однією рукою.

…Коли сім'я поважного петербурзького чиновника Герасима Андрейка зустрічала в новорічну ніч прихід XX віку, Карпа навіть за стіл не посадили. Йому минуло тоді лише три роки. А вже через п'ять батько визначив кар'єру сина: віддав його до комерційного училища. Другою сходинкою до мети став Київський комерційний інститут. Але світова війна примусила студента Андреика ухилитися від лінії комерційної. Він склав екзамен на прапорщика і вірною службою цареві добився високих чинів та відзнак.

Жовтень офіцер Андрейко зустрів у таборі ворогів трудового народу – біляків. Два роки бився проти Червоної Армії. Під Сімбірськом потрапив у полон. Прикинувся жертвою несвідомості. Дав слово честі ніколи більше не підносити зброю проти влади Рад. Це виявилося підступною брехнею. За спробу вдруге податися до білогвардійців довелося сісти у в'язницю. Однак менше ніж за рік Андрейко мав ще одну нагоду переконатися в гуманності радянського правосуддя: першого травня 1921 року його звільнили за амністією. Віддячив новою зрадою: втік за кордон. Став завсідником найбрудніших нічліжок Мешхеда, Тегерана, Бейрута, Бомбея. Набивався і в турецькі піддані. Відмовили. Роботи не вистачало на своїх.

У 1925 році Андрейко, мало не на колінах, виблагав візу до Польщі. Тут теж не забагатів. Заробляв копійки, підносячи цеглу на будівництві у Варшаві. Давав уроки французької мови онукам поміщика Опіриновського в Тучині на Ровенщині. Працював помічником шофера на Бабинському цукрозаводі. Скнів писарчуком у панському маєтку в селі Дорогобуж на Волині.

Жив без впевненості в завтрашньому дні, без постійного даху над головою, без громадянства. Приниження, безпорадність, завжди схилена спина. Всього цього він зазнав як відплату за зраду.

Вогник надії зажеврів аж тоді, коли Польщу окупували гітлерівці. Нарешті, думалось, з'явилися справжні роботодавці. Тепер підскочить ціна на все антирадянське.

Та відразу продатися не наважувався. Знав бо, що серед російських емігрантів панують різні настрої. Одні, як і він сам, ладні хоч сьогодні з німцями на Москву. Інші не від того, щоб Ради знесилились в боротьбі з фашизмом, і тоді можна буде досягти цілей, яких білі армії не змогли вибороти в громадянській війні. А от колишній однополчанин Андреика, вислухавши його плани служити під прапором із свастикою, обурливо сплюнув, одвернувся й перестав вітатися при зустрічах.