Владислав Лозинський: Проклятий камінь

— А тепер у дорогу — озвався Семен по хвилині і ми пішли назад тою самою дорогою і знову по дорозі клав мені в пам'ять усе, по чім я мав пізнати, щоб не заблудити, а трапити до цієї скали на поляні.

Коли ми вже станули в чистім полі, Семен обняв мене, поцілував в обі щоки й сказав:

— Бувай здоров, Івасю, помагай тобі Бог! А як піде щасливо, вернуся і візьму тебе зі собою на Січ, на пороги, там гулятимеш із нами і на турків ходити! Бо ти лепський хлопець, варт бути козаком! Бувай здоров!

Я його від щирого серця також наче брата поцілував і питаю: — А кінь де?

— А де ж був би? Є, чекає на мене, зараз тут буде. — І встромив палець в уста, свиснув двічі коротко, а пронизливо.

За хвилиночку почули ми копита в полі і кінь надбіг до свого пана, іржучи радісно. Семен скочив на сідло і пігнав вихром через поля ід дорозі.

Сумний вертався я до хати, бо втратив щирого приятеля. Входжу на подвір'я, бачу: мати стоїть у дверях і кличе:

— Івасю, це ти? Куди ж ти бігав по-ночі?

Я мусів мамі сказати, що мене Семен викликав, і що я потайки викрався, бо не хотів будити її, що Семен хотів попращатися зі мною та що я йому виніс пістолі.

— А чому ж тебе такий час не було? — каже мати. — Я збудилася з шелесту, дивлюся, тебе нема. Що ти так довго робив із козаком?

— Я відпровадив його до коня, він лишив був коня під лісом.

— І більше нічого? — питає мати.

— Більше нічого.

Добре, що то була ніч, бо інакше мама була б бачила, як я похнюпив очі і як зачервонівся на лиці. Мене ніхто не вчив брехати тай я не вмів брехати, але тепер збрехав уперше в житті і то перед рідною матір'ю. Жаль великий зняв мене і каяття. Було мені так, наче б зазнав я якогось нещастя. До світанку було ще доволі далеко, я поклався і заснув. Уже сонце високо стояло на небі, як я пробудився, і здавалося мені якийсь час, що те все, що сталося, було лише сном і нічною примарою. Став я скоро збиратися, аж увіходить матуся й каже: — Слухай но, Івасю, люди в селі говорять новину, що той жид іще жиє та що то дуже знатний купець, слуга і вірник різних князів і воєводів, які вставляться за ним. Семена вже всюди аж по Львів і Перемишль визвали, із самбірського замку вислано погоню в різні сторони, аж до угорської границі, гайдуків, смоляків, вояків. За Семенову голову визначено тисячу золотих Візьме той, хто його живого або вбитого приставить. Пігнало багато вояків і селян як добровольці ловити козака, навіть підстароста з гайдуком Ґерґеєм виїхали скоро світ.

Коли мати говорила це, гляділа на мене пронизливо і перелякано, а я вкляк ніби до ранішньої молитви, але слова застрягали мені в горлі, а серце билося мені так, наче б хто молотом товк під ребрами.

Батько мав вернутися з тієї турецької фірманки найдалі в серпні, а тимчасом ось уже й вересень добігав кінця, а батька як не було так не було.

Страх за батька і смуток великий настав тепер у нашій хаті. Мати плакала як день так ніч, а я в моїм жалю ні розрадити її ні собі додати відваги не вмів. Знову ж люди в селі замість додати нам відваги й надії, лише співчували матері, відвідували її ніби по небіщикові й вічно говорили, що з турецької країни мало хто тепер вертається, бо там усе великі неспокої і пролив християнської крови. Та що з Божою волею треба погодитися і на Службу Божу давати за батькову душу, бо, кажуть мамі, «коли б ваш жив, то дав би знати про себе навіть із турецької тюрми, а так певно без священика між поганцями марно згинув». А тут іще й одинокий наш свояк і опікун, вуйко дяк Гринько помер із гарячки. Тепер ми лишилися сиротами.

Ходили ми з матір'ю до Самбора, до купця Зазуляка, що мав склад угорського вина і торгував із львівськими вірменами, та просили його, щоб написав, чи не знають чого про цю каравану, з якою батько їхав. І він зараз написав, але відписали, що там також між тими вірменами, що мали або свояків або крам у цій каравані, дуже затривожилися й зажурилися, бо не мають ніякої вістки.

Коли біда та журба то й більше лиха і горя прилучується до них. Кажуть люди: біда біду родить, і воно правда. Батько на св. Михайла мав заплатити підстарості сто золотих і вже мали його лишити в спокою, наче на дідицтві. Реченець давно минув, батько пропав без сліду, а про королівську конфірмацію навіть чутки не було. Казали нам виноситися з нашої власної хати, насилу нас викинули. Мама боронилася, призивала божої та людської помочі, бігала бідна на замок самбірський, благала, на порозі клалася, взивала пімсти небесної на кривдників сиріт, на тих опришків нелюдських і грабіжників чужої праці, що ліпших на шибеницях вішають — не помогло ніщо, так відразу, за одним махом, із нині на завтра, в дідів нас перемінили. Я вже був хлопець великий і коли б по моїй волі йшло, був би сокирою боронив батьківського хліба, із Семенового лука стріляв, підстаросту і гайдука Ґерґея напевно вбив би та й сам дав би вбити себе — але мати не дозволила мені на це: не поможеш, каже, а себе і мене погубиш.