Владислав Лозинський: Проклятий камінь

Так ми мусіли стерпіти. Жалко мені було і стидно, що я не такий, як козак Семен, що нічого не боявся, а говорив, що найліпше право пише шабля, а куля то ліпша печатка ніж канцлерова і ледаща та людина, що не уйметься за свою кривду. Але пам'ятаю також, як Семен часто говорив приповідку: «Терпи козаче, отаманом будеш!»

Ось що! Треба й мені потерпіти. Підіжду я, підросту, наберу сили і розуму, а тоді, покараю кривдників моїх батьків — підстаросту Бжезінського і гайдука Ґерґея, за те, що викинули мою маму з її власної хати.

Мати спровадилася до одної вбогої вдови. Жили ми там у тісноті й нужді. Коли нас по розбишацьки викидали з нашої загороди, заграбили нам увесь господарський добуток: корови, збіжжя, знадіб'я, бо — каже підстароста — безправно на чужім ви тут сиділи стільки літ, за залягаюче комірне все те піде на королівський скарб.

Те, що позволили забрати, то були лише мізерна хатня обстановка, святочне неньчине й батькове одіння. Все це ми помалу продали і з'їли через зиму, а як надійшла весна, треба було думати, як далі жити. У Кульчицях мама не хотіли лишитися, бо і зарібку найти тут не могли і лишитися було небезпечно, бо Ґерґей відгрожувався, що нас на панське буде виганяти. А тимчасом він сам, підлий, спровадився на наше господарство, на наше власне дідицтво, бо на це теж практики з підстаростою мав і для нього то нас вивласнено.

Мала мати близького свояка у Стрілковичах під Самбором, ткача. До нього хотіла перенестися і я мав там лишитися і вчитися ткацтва. Перенеслися ми до Стрілкович, але мені ткацьке ремесло зовсім не сподобалося. Мати позволила мені шукати хліба при якійсь жупі, бо я вмів читати і писати, а такий легше при варильнях і чегеринах найде заробіток, бо сільні квотники грамотного все потребують до рахунку бочок.

По вуйкові Гринькові, лишилося нам було трохи одіння і «Молитовник или Требник из греческого язика на словенскій преведений из друкарні пана Теодора Юрієвича Балабана Стратинское виданий року 1606».

То була моя вся виправа: я зв'язав клунок, попращав неньку, з великим її плачем і моїм, тай так із палицею в руці, клуночком на плечах одним золотим самими грошами в гаманці та з молитовником пустився у світ божий. Семенів лук і сагайдак із стрілами взяв я також.

Я задумав піти насамперед до Кульчиць, а то тому, що небаром мав я, хто зна на як довго, покинути ці сторони, тож хотів іще раз бути на «Семеновій поляні» (я так собі назвав її), хотів собі вбити в пам'ять лісову дорогу до неї, оглянути це таємниче місце, а також і кульчицьким людям сказати, де мене можна найти, коли б хтось питав за мною. А я мав Семена на думці, бо ану ж вернеться, або свого повірника пришле, то як допитатися мене?

У селі мене привітали насмішками і глумом. Пізнав я, який то гіркий хліб пече біда. Що кого поздоровлю чемно, по-людськи, здійму капелюх: «Слава Ісусу Христу!» — а він мені на це:

— Еге! Івась, пан солтис! А що ти, за своїм солтисівством прийшов?

— Із луком іде — каже інший — збройно, гей! Буде солтисівство здобувати!

Такі то вже наші люди.

Та стрінув я таки одну добру душу, мандрівного лірника Проця. Колись він у небіщика вуйкадяка служив. На війні він окалічів був і тепер жив із того, що дали йому добрі люди за те, що грав їм на лірі. Небіжчик вуйко навчив був його трохи читати й писати, але що біди не проженеш азбукою, а Проць був убогий сирота, то поштуркував ним, хто хотів. Коли ж нас прогнали з вільництва, тоді він стратив останнього приятеля і останній порятунок, бо я його дуже любив, а мати все помагала йому, як могла.

— А що в тебе чувати, Процю? — питаю його.

— А що мало би бути чути? — відповідає. — Собак чути, як брешуть, і людей, як плачуть.

— Що ж із тобою діється?

— От ходжу по мірі тай граю на лірі. А ти з мамою що тепер робиш, Івасю?

— Бачиш, Процю, ти перший говориш зі мною по людськи, а інші мене вітали наче пройдисвіта. Я такий нині бідний, як і ти, тому нами погорджують.

— Е, що там — каже Проць. — Погорджують, не погорджують, а я собі свій пан. Бо я небесна птаха, як і ти.

— Плетеш небилиці, Процю — кажу я і сміюся. — Жарт жартом, але вже досить його, Процю, — кажу. Скажи ж мені без жартів, що у вас чувати?

— Що далі, то гірше, — казала баба, як летіла з даху. Що чувати б? Біда й руїна людська. Підстароста для людей щораз тяжчий, що вже неодин задумує, як би то ґрунт покинути тай десь на далеке Поділля переселитися, а то й у степи на Січ, а гайдук Ґерґей у вашій хаті сидить, на лаві перед воротами до сонця вигрівається наче безрога, йно чорною лепетою потрясає і довгі вуса крутить, вуджену солонину їсть і пивом попиває, а черево йому росте й росте, що йно коби скорше трісло. Тепер нове нещастя придумали, гонять людей у ліс, буди роблять, будуть попіл палити.