— А то ви певно обдерли Хаскеля, Семене — сказав я — і маєте тепер багато золота на викуп…
— Обдер, не обдер — каже козак — мав песький син на собі гаманець певно повнісенький дукатів — але я не взяв ані одного. Я шукав чого іншого. І так Бог дав, що я найшов. І тому не дбав уже про його гроші.
— А що то було? — питаю.
— Дивіться, відкіля ти такий взявся цікавий! То було щось, що більше варта ніж золото, яке міг би двигнути на собі Рудий Хаскель, хоч ти бачив, який він хлоп. То було це, що погубило мого батька!
— А ви казали, Семене, що батька не що інше погубило, лише жидівська зрада.
— Але зрада з цього пішла, що батько мав те, на що жид був ласий наче вовк на барана, а чого купити не міг, бо батько знав, що воно варта. Бо бачиш, хлопче, у нас так буває: йде козак на виправу, уходи, чайками пливе на турецькі береги, здобуває великі скарби. Але як із уходів вертається і хоче продати, то зараз староста або його служба відберуть. А тож козак це шаблею здобув і на кім? На песькім сині на поганцеві, невірнім ворозі християнства. А то ж козак кров'ю своєю заплатив, лише кривди покарав, бо ж скільки то народу, скільки золота, скільки срібла зі святих церков не беруть турки й татари! Чи то справедливість? Але що діяти, так воно вже. Тому рад-не-рад козак мусить собі заходити з жидом, із вірменином, із волохом, що на таке купно лакомий, але найчастіше з жидом. Так і з цим Рудим Хаскелем бувало. Після кожних уходів приїздив поганець до нас і купував; за будьщо купував; десятої, сотої частини того не дав, що річ варта, а козак продати мусів. Торгував Хаскель добичею мого батька, але батько не дурний, знав, що за скарб рідкий має, що і сто таких жидів витрясти, і стільки грошей не витрясеш. Про одно Хаскелеві ходило, як чортові про душу, а цього не міг дістати. Заманив батька ніби до багатого купця, що буцімто з Москви нарочно приїхав, перший царський слуга. Той певно купить, для самого царя на Кремлі купить. Батько знав із давен-давна Хаскеля, торгував із ним довгі літа, повірив. Поїхав із жидом на волоську границю, впав у засідку. Хаскель забрав йому все, що було при ньому, а самого туркам видав і ще заплатити собі казав, бо їм пушкаря нараяв, якого на світі пошукати… От, бачиш, так то було.
Хвильку Семен мовчав і глядів перед себе похмуро, наче думав над чимсь, що сталося, і над тим, що завтра може статися. Нараз озвався: — Досить того говорення! Знаєш більше, ніж тобі знати треба, але того власне не знаєш, навіщо я тебе тут кликав. Мені час у дорогу. Ти присягнув на хрест святий і під великою клятвою, а хто такої присяги не додержить, буде від Пресвятої Трійці відділений і на місце Юди покликаний. Слухай же тепер і вважай! Бачиш цю щілину в скелі?
— Бачу.
— Стань плечима до скелі, оприся об неї, так щоб собою закрити щілину.
Я зробив, як Семен хотів.
— Тепер гляди вперед, просто перед себе, як стрілив; дев'ять кроків зроби, але великих, добре розкрячуй ноги, бо ти менший від мене.
Я зробив дев'ять кроків.
— Тепер клякни на одно коліно.
Я прикляк — а Семен приступив до мене, присів і землю біля мого коліна добре оглянув.
— Так добре, цілком добре, наче стрілив. Чи бачиш що на землі, знак якийсь, слід якийсь?
— Нічого такого не бачу — відповів я.
— Слухай же! В цьому місці, що на ньому тепер твоє коліно, я закопав те, що мого батька завело в ясир, що Хаскеля видало мені на кару, що вже передше було причиною і багато крови і багато нещастя. Того перса, що то приніс був аж з індійської країни, отруїв один вірменин, того вірменина задушили три греки в Білгороді, тих греків казав утопити адріянопільський баша, того башу вбив отаман Лобода, Лободу розсікли запорожці, аж воно дісталося моєму батькові, а батько в'яне тепер у поганських ликах… Коли б ти хотів узяти те, що я закопав, то і тебе жде нещастя…
— А ти того не візьмеш? — питаюся Семена.
— Візьму. На те я закопав, щоб узяти. Але тепер боюся брати, бо мене викликали вже всюди за того Хаскеля, як убійника. Мушу добре пильнуватися, щоб вийти ціло. Носити це при собі небезпечно; можна згубити, можна через злодія втратити. Але як із розвідки вернуся і вже напевно знатиму, де мій батько, в якім замку, в якого баші, прийду тут, або когось іншого пришлю до тебе, а ти цьому вірникові, що прийде в моїм імені, покажеш місце, де має копати.
— А якже ж я його пізнаю і як йому дам віру? — питаю на те.
— Ось то так, тепер мені подобаєшся, хлопче! — сказав Семен. — Я чекав лише, чи спитаєшся. Слава Богу, що ти спитався! Бо тепер знаю, що маєш розум. Слухай і затям собі: як хто прийде до тебе, чи то буде старий чи молодий, чи хлоп чи баба, чи слуга чи пан, чи чернець чи вояк, чи в лахміттю і з дідівською торбою, чи в саєті і при багатій шаблі — всеодно — коли хтось прийде до тебе і вдарить тебе долонею по лівім рамени та скаже слова: «Пророк Магомет!», то ти відповіш йому: «Варна». Він тобі на те має відповісти: «Тимченко здоровить тебе!» — а тоді маєш повести його на цю поляну, показати йому це місце, яке знаєш; нехай викопає й іде з Богом, а ти маєш мовчати про це як гріб.
Читать дальше