Семен зірвався на ноги, струтив мене зі свого козацького коня ніби клюску на землю, зіп'явся на кульбаку, не сказав до мене ні слова та стрілою пустився за жидом.
Стільки я його бачив і чув, що свист пущений із луку… Піднявся вгору високо другий туман куряви та закрив Семена й коня. Лишився я сам посеред дороги а гусарські коні тимчасом пігнали на поля. Я не знав, що робити, чи ловити коні чи чекати на Семена — стояв я здурнілий від страху й цікавости, з очима вліпленими у хмари куряви, що неслися щораз далі, щораз далі, аж опали під горами.
Минув день, а Семен не вертався. Коней, зловлених у полі, щойно під вечір привели в село. Та вже їх не поставили в нашій стайні, лише у дворі в підстарости. Прийшов гайдук Ґерґей у нашу хату тай казав мені зі собою йти до двору. Йшов я з великими страхом, наче б я був співвинуватий у цьому, що сталося з цим жидом і Семеном. Питали мене строго, а навіть нагаями погрожували, щоб я все сказав, що тільки знаю, нічого не затаїв. І я все сказав, хоч того не багато було і ніхто з цього не міг бути мудрий. Того дня не спав я цілісеньку ніч. Мати також. Усе нам здавалося, що козак вернеться, а як лише що ворухнулося, на подвір'ї вітер чимсь потрутив, собака десь у селі забрехала, я вибігав із хати, чи то не Семен вертається.
— Нехай би вже і не вернувся, коб ми вже ніколи його не побачили — каже мені мати на другий день рано — коб лише не зловили його. Бо хто зна, як то було і що сталося? Може що страшне, може який розбій, убивство того рудого жида…
Поцілила мати в саму правду, бо під вечір вуйко дяк, що Семена у нас пізнав і дуже полюбив, прибіг до нас задиханий і каже:
— Їхали нині солярі з Дрогобича; говорили, що там недалеко Борониці найшли люди на полі якогось турецького жида, шаблею страшно порубаного, що вже знаку життя не давав. Зложили його у жида-квотника, що живе недалеко, а цирульник, що його прикликали, ще в ньому життя домацався, але каже, що смерть йому певна від розлупаного черепа.
— Від Семенової шаблі! — скрикнув я майже з радістю, бо хоч я з тої цілої пригоди нічого не розумів, то таки насліпо держав із козаком проти жида.
— Певно, що не інакше — каже на те вуйко — але хто там знає, чи і Семенові не дісталося, бо жид цей мав у руці вистрілений пістоль.
— Може і Семен убитий! — каже мама. — Може пострілений поволікся де в ліс або в поле і там сконав. Нещасний сирота!
То його кінь лишився б — кажу я на те — а як коня нема, то Семен певно здоровий вийшов. Знаю я того коня добре; не відступив би від свого пана ні на крок; так би при ньому вартував наче собака і скарше здох би, ніж утік від нього.
Так ми й усі в селі говорили і заходили в голову, що то за справа була між Семеном і тим подорожнім турецьким жидом. Тимчасом знову день цілий минув без слиху й вісти, і все, як нам було тайною, так і лишилося. Тої ночі я знову не міг заснути, все думав про жида й Семена, і обидва мені стояли на очах так, наче б їх обидвох живих мав перед собою. Лежу так у малій хаті з отвореними очима — мама спала в світлиці — і в голові клубиться мені від самих дивних річей, наче в якійсь страшній казці. Дивлюся в мале віконечко, проти моєї постелі, а ніч була доволі ясна, хоч місяць не доходив іще повні — коли нараз бачу, якась тінь підсувається і чую наче легкий стукіт. Не вірю спочатку ні очам ні вухам, думаю, що то лише привид, але ось знову і тінь бачу виразнішу, і стукання чую голосніше. Зриваюся з постелі та в цій хвилині приходить мені на думку, що то хіба Семен мусить бути.
Обережно, тихесенько, щоб матері не збудити, викрадаюся до сіней, відсуваю засуву і з порога визираю на подвір'я. Дивлюся, а тут під вікном стоїть Семен. Побачив мене зараз, приступив до мене тай каже пошепки:
— То я, Івасю, я, Семен. Де мої пістолі?
— Я сховав їх у хаті — кажу. А треба знати, що на другий день, після того як пропав Семен, я і мати забрали з порожньої стайні всі його речі: лук, сагайдак, пістолі й кобзу до комори.
— Лук і кобза нехай будуть твої, на пам'ятку по Семенові, але пістолі мені винести і сам збирайся, бо мені треба тебе.
Впав я у хату, зодягнувся скоро, потиху з комори забрав пістолі й викрався на двір, наче злодій, щоб мати не чула. Козак узяв пістолі, схопив мене сильно за рам'я і лиш одно слово сказав: — Ходім!
Наша загорода стояла досить далеко поза селом, майже на безлюдді, то ж не було великого страху, щоб нас хто бачив, хоч, як я сказав, була ясна ніч. Одначе Семен розглянувся добре довкола, якийсь час наслухував і аж потім пішов зі мною, дуже скоро. Перебігли ми поле і запали в ліс.
Читать дальше