Владислав Лозинський: Проклятий камінь

— В Туреччину! Ой, нещаслива я! — сказала мама і не дала батькові докінчити.

— А само собою, що в Туреччину — каже батько, — бо Жеребко лише з турецькими купцями веде свою торгівлю. Та не в глибину Туреччини, бо не до самого Царгорода, лише до Адріянополя й до Варни, над море. Там мають причалити кораблі з крамом Жеребка. Тому я згодився з Жеребком: гадаю, що з Божою поміччю, там і назад, зароблю по сто талярів.

Багато було плачу й голосіння дома з приводу тої батьківської виправи в дикі й небезпечні краї, аж над Чорне море.

Плакала мати, що батько пускається Бог-зна на які пригоди, плакав і я, але не тому, що їде, лише тому, що мене зі собою не хотів узяти. І так у великім жалю час минав. Тимчасом батько мовчки готовився до подорожі, а я, тоді хлопець уже доволі великий, помагав як умів.

Батько дав панотцеві на Службу Божу; вислухали ми її дуже набожно. Батько висповідався і запричащався, попращався з вуйком дяком і зі знакомими в селі.

На другий день рано, ще сонця не було на небі, а вже віз стояв запряжений, коні форкали наче на добру ворожбу та гребли землю копитами, так їм прибуло охоти й гаряча після двотижневого оброку. Батько перехрестив знаком святого хреста маму і мене, а мати його, обняв і поцілував нас обоїх, зробив бичівном знак хреста святого перед кіньми, сів спереду, луснув з батога… Вйо! Гей! Затарахкотів віз по сухій дорозі, а мені й мамі здалося, що то його ковані колеса по серці нам переїхали.

Небаром після від'їзду батька сталося в нас велике замішання, наче страшний грюкіт, лише що дуже невеселий. Верталися війська з турецької війни, а верталися бідні, вихуділі, обдерті й голодні, а в тій біді непам'ятні людської біди. Насамперед стала пересуватися шляхта, що повертала домів із загального ополчення. Їй спішно було до власного комина, а певно мало там хто з них бачив живого турка, бо то все зараз після хотинської потреби ще з-під Львова вернулося, не понюхавши пороху. Але за шляхтою щойно посипався справжній вояк найрізнішої зброї, ще наче мокрий від поганської, а й своєї власної крови, вкритий курявою битви, чорний від вітрів і сонця — часто хворий, часто ранений і окалічілий, а все голодний, обдертий і майже дикий. Надивився ти тоді, брате, що то війна вміє!

Всі ті вояки то переходили далі, то задержувалися. Та найчастіше бувало так, що ледве одні осядуться, а вже другі зганяють їх силоміць, так, що без брязкоту шабель і без стрілянини нераз не обійшлося. А все з гнітом і сльозами вбогого люду, бо в Польщі вояк довго був неплатний: жив із того, що йому дали, а радше з того, що сам узяв собі. Були між ними грабіжники, що не знав ти, чи то свій чи неприятель. Із татарином стояли нарівні. Де був який когут, то з'їли його; телят різали, полотно бабам видирали, зеренце жита й стебелина соломи не лишилися по них у стодолі. Таке то було польське військо. Так і в нас у Кульчицях діялося. А ця одна лише була розрада для мене, що зараз першого дня жовніри страшно збили підстаросту й гайдука Ґерґея, за те, що їх до двора не хотіли пустити, а казали їм поприставати на нас убогих селянах. Бог змилосердився, бо пішли нарешті або радше прогнано їх із цілої околиці. Коли ж прийшли гузари, підстароста з гайдуком Ґерґеєм списували для них кватири. А що наша хата була найгарніша в селі і була при ній велика стайня, то нас найперших і записали. У дворі, в якім лише підстароста Бжезінський сидів, станув гусарський підхорунжий з кількома товаришами, а на нашу хату припало три коні з одним чурою.

Пам'ятаю, було то вже підвечір, ворота нашого подвір'я були примкнені. Я сидів у хаті, коли чую хтось голосно кричить: — Гей! Гей!

Виходжу і дивлюся: перед ворітьми стоять три коні: два з них накриті цілі червоним сукном, а третій, багато менший, худий і на око дуже непоказний, а на ньому сидить юнак, у каптані з телячої шкіри, на якому шерсть була полишена, у баранячій шапці, високій і гострокінчастій, пригнутій на лівий бік. Із довгою списою, при шаблі; на плечах і при боці висять йому три ніби сакви, одна дуже довга, друга коротша, третя ніби кругла, а всі три дуже кудлаті, бо шиті з козячого кожуха.

— Гей! Гей! — кричить до мене — а відчиниш ти ворота, котюго!

Йду відчиняти, а тимчасом вийшла і мама, вже дуже лиха, червона й нахмурена, із затисненими устами, бо вже їй ті жовнірські кватири були доїхали до живого і так нас знищили, що і хліба сухого нераз не було, що пам'ятаю, мама звичайно говорила:

— Прийшов один, узяв сукману, прийшов другий, узяв сорочку, прийде третій, то хіба шкіру зідре з нас!