Владислав Лозинський: Проклятий камінь

То ж треба вам знати, що мої батько аж у Туреччину фірманили, себто в саму розбишацьку пащу. Мали батько у львівських вірмен велику ласку і поважання, бо були вірні, тверезі та сміливі. А вірмени ведуть велику торгівлю з турецькими країнами, возять там сила золота і коштовного товару, а відтам у батьківщину вертаються з іще більшими скарбами у блаватасах, золотоголовах, заморських коріннях, а нерідко і в жемчугах, коралях і каменях дорогих. Двічі були батько аж у самім Стамбулі, столиці турків, де сам їх цісар або султан сидить. Обидва рази щасливо і з великим зарібком вернулись, але зарікалися вже втретє їхати. А таки поїхали, бо мусіли, а то через це солтисівство, з якого лихі люди хотіли прогнати батька.

Батько були законним посесором того вільництва, бо було дідичне, але що не по мужеській лінії перейшло на батька, лише по жіночій, то польський підстароста Бжезінський хотів його видерти батькові, коли не відкупиться. На замку не турбували батька за це ніколи, коб лише чинш заплатив самбірській економії. Сам воєвода Мнішех іще небіщикові дідові говорив, що може бути зовсім безпечним за свою землю. По 1611-ому році настав староста Данилович, а якось чотири роки знову Самійло Конецьпольський. Із того часу Бжезінський щораз гостріше наставав, батька мого мучив, румацією погрожував, так що батько мусіли проситися й оплачуватися, а ждали лише Божої й людської помочі.

Ось того то батько хотіли йти до гетьмана Сагайдачного, помочі в нього просити.

І прийшов нарешті той день, що його я так нетерпляче вижидав. Була неділя. Батько зодягнулися в нову сукману, а мене мати зодягли в чистенький одяг і ми оба з батьком пішли до церкви.

Церква була повніська народу.

Я став розглядатися по церкві, чи де не побачу гетьмана. Аж на крилосі біля нашого дяка замітив я сивобородого старця з великою бородою в дорогому козацькому жупані й із шаблею при боці.

Він стояв у крилосі. Аж як прийшло читання апостола підвівся й узяв у руки книгу та почав читати апостола. Я відразу здогадався, що це сам козацький гетьман.

Наш дяк Онуфрій Чечва був славний на всю околицю — такий гарний мав голос і так знався на дяківстві. Але як гетьман Сагайдачний почав читати апостола, то геть загнав у кут нашого реєнтого: хоч старий уже був, а такий дзвінкий мав голос, так гарно читав. Як наша церква церквою, а старенька вже вона, то ще мабуть ніхто в ній так гарно не читав апостола.

По богослуженні, як люди висипалися з церкви, то більш ні про що не говорили, тільки про гетьмана Конашевича-Сагайдачного.

— Ну, геть загнав гетьман у кут нашого реєнтого — говорив один, — цей видно до всього мистець, і до шаблі і до крилоса.

— Гетьман він славний, гордість нашого села тай усеї Самбірщини — говорив другий.

— А бачите, хоч славний він, та не гордий, не соромиться свого роду й побожний. Бо то інший, як би вийшов так високо, то вже не приступай до нього, а цей у церкві і між народом станув собі, ще й апостола читає.

А якась жінка говорила:

— І горді тепер Конаші, що такого родича мають та й не погордив ними, загостив.

— Ба й мають бути за що горді — говорив солтис — він, кажуть, із самим королем розмовляє, король радиться в нього, а королевича Володислава в походах віддає під його опіку. Оповідав мені син панотця, що у Львові на священика вчиться, що як Сагайдачний був у Варшаві в короля, то король йому мовив: «Ото я на твою опіку посилаю сина мойого». А коли король виїжджав зі Львова з арцибіскупської камениці, Сагайдачний стояв у воріт і поклонився йому, король поклав йому руку на голову й мовив так: «Узявши на поміч Господа Бога, ото я з вами сміло йду проти наших неприятелів». Казав панотців Софрон, що бачив це все на власні очі й на власні вуха чув, бо близенько стояв.

Ось таке говорили люди з церкви йдучи.