Юрій Мушкетик - Яса

Що стосується П. Дорошенка, то він продовжував зачитатися у своїй чигиринській резиденції і вів подвійну гру. Лише у 1676 р. П. Дорошенко склав зброю перед військами Г. Ромодановського та І. Самойловича.

Ю. Мушкетик у романі «Яса» прагне показати соціальне економічне та суспільне життя на Україні у другій половині XVІІ ст. у всій його скілдності та суперечності. Автор вдало відтінив нові тенденції, які з'явилися і набули поширення у господарському розвитку та соціальному становищі різних суспільних категорій населення Лівобережжя. Зокрема, він показав поступовий, але неухильний процес феодалізації козацької верхівки, нагромадження у її руках значних земельних володінь і тисяч залежних селян Зажерливість, користолюбство нестримну жадобу збагачення, цинізм при виборі методів досягнення мети репрезентує у романі гетьман Лівобережної України І. Самойлович (1672–1687). Гетьманська булава дала йому якнайширші можливості до швидкого збагачення. Відомо, що він належав до категорії найбільших землевласників Лівобережжя (лише у Стародубському полку гетьман володів 12 вільними військовими селами). В різних районах краю йому належали млини, цехові майстерні, рудні, винокурні, підприємства по виготовленню полотна та селітри. Спеціальні представники цього феодала вели великі за обсягом торгові операції на ярмарках й ринках України та центральних районів Російської держави [48] Борисенко В. Н. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVІІ ст. — К., 1986, с. 73, 123, 130, 156. . Збагачувались як родина гетьмана, так і його найближче оточення. Наприклад, на «вспартя і подпоможеніє» він передав своєму синові ряд сіл у Стародубському полку і млини на р. Ворі. Значний вплив на І. Самойловича мав переяславський купець І. Томара, діти якого зайняли високі старшинські посади у гетьманській старшинській адміністрації [49] Борисенко В. Н. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVІІ ст. — К., 1986, с. 73, 191. . Козацька старшина, поступово відособлюючись від решти козацтва, домагалася поширення на неї прав і привілеїв російського дворянства.

Суперечності між І. Самойловичем та І. Сірком не були суперечностями двох різних за характером людей. Вони мали глибше коріння і своєрідно відображали різні погляди на суспільно-політичні процеси, що відбувалися на Україні в другій половині XVІІ ст. Козацька старшина Лівобережжя, добиваючись привілеїв, ставала на цілях поступового обмеження особистих прав і привілеїв рядового козацтва та селянства, завойованих ними в ході шестилітньої кровопролитної війни з класовим ворогом. Запорозька Січ завжди розглядалася українськими гетьманами як осередок вольниці, а кіш Війська Запорозького — як небезпечний суперник у боротьбі за домінуюче місце у політичній сфері.

З іншого боку, незважаючи на певну деформацію свого суспільне політичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних і визвольних рухів на українських землях Йому по праву належала роль основного форпосту у боротьбі проти турецько-татарської агресії та зрадницької політики старшинської верхівки різної орієнтації. Як зазначалося, Січ була важливим фактором внутріполітичного життя України. Під час роботи так званих «чорних» рад (тобто рад, у яких брали участь широкі верстви народу), голос запорожців у виборах гетьмана мав вирішальне значення (наприклад, у Ніжинській раді 1663 р.). Запорожжя прагнуло також виконувати роль своєрідного гаранта у підтриманні традиційного військово-адміністративного устрою на Україні і надзвичайно насторожено ставилося до порушення будь-яких його прерогатив.

Юрій Мушкетик розкриває в образах історичні взаємозв'язки запорозького та донського козацтва, що, як відомо, мали глибоке коріння. Донці та запорожці протягом багатьох століть здійснювали спільні походи проти султанської Туреччини й Кримського ханства, на єдиній класовій основі вели боротьбу з власними феодалами. Солідарність запорозького та донського козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройних повстань, які охоплювали значні території країни й вимагали напруження всіх матеріальних та духовних сил народу.

Романіст досить промовистими штрихами відтворив політичні контакти І. Сірка з керівником селянської війни 1670–1671 рр. в Росії С. Разіним. Ці взаємини проводирів запорозького та донського козацтва базувались на досить-таки міцній основі. Численні документи, які перебувають нині у розпорядженні істориків, свідчать про активізацію переселенського руху селян і козаків України в 60-70-х рр. XVІІ ст. на територію Дону. В грамоті приказу Казанського дворця від 22 березня 1667 р. зазначалося, наприклад, що «во многие-де в донские городки пришли с Украины беглые боярские люди и крестьяне з женами и з детьми…» [50] Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. — М., 1954, т. 1, с. 73. . Частина з них, безперечно, взяла участь у селянській війні. На всіх етапах повстання у складі разінських загонів значну питому вагу складали вихідці з України, насамперед запорозькі козаки з їх великим військовим досвідом. Так, у виписці приказу Казанського дворця (лютий 1660 р.) — документа, підготовленого на основі відписок городових воєвод, прямо говорилося про те, що «из запорожских-де городков черкасы и из донских городков казаки, которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно, а он-де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески» [51] Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. — М., 1954, т. 1, с. 155. . Відомо також, що з розвитком подій повстання кількість втікачів з України на Дон неухильно зростала, а їхня участь у селянській війні помітно урізноманітнювалась.