Юрій Мушкетик - Яса

Роман Ю. Мушкетика «Яса» — широкомасштабне художнє полотно, на сторінках якого живуть, мислять і діють як справжні історичні особи, так і персонажі, вигадані творчою уявою автора. В галереї художніх образів у творі чільне місце по праву належить Івану Дмитровичу Сірку (р. н. невідомий — п. 1680 р.) — легендарному кошовому отаману, чиї діяння відбиті не лише на сторінках офіційних документів і літописів, але й навіки вкарбовані у пам'яті народній. Численні перекази, легенди й оповідання, думи та пісні відтворюють образ козацького проводиря — грізного і чуйного, улюбленця широких мас козацтва і «шайтана» для ворогів. І. Сірко належав до тієї категорії козацьких керівників, яких висунула на політичну арену складна епоха XVІІ ст. Дані про ранній період життя цієї людини надзвичайно скупі. Відомо, що він народився у слободі Мерефа (Харківщина) у козацькій сім'ї. Очевидно, свою службу розпочав у запорозькому війську, де, завдяки своїм особистим якостям, став добре відомим серед широких кіл козацтва. Брав участь у визвольній війні українського народу 1648–1654 рр. [38] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко — славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков. — СПб., 1894, с. 5, 10. Наступний період його життя тісно пов'язаний із Запорозькою Січчю. Саме в ці роки І. Сірко завоював широку популярність у народі як непримиренний ворог польської шляхти та ординців, безстрашний воїн і талановитий військовий керівник. У 1663 р. він вперше обирається кошовим отаманом, це у Війську Запорозькому була надзвичайно впливова, авторитетна посада. Скрізь і всюди бути першим, високо тримати статус Січі і репрезентувати її у переговорах з іноземними державами — це лише незначна частка вантажу, покладеного на плечі І. Сірка. І протягом усього життя й своєї суспільно-політичної діяльності він з великою гідністю і честю ніс його.

Документи фіксують участь І. Сірка у політичному житті України вже наприкінці 50-х — початку 60-х рр. XVІІ ст. Він вів активну боротьбу проти шляхетської Речі Посполитої та її ставлеників гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетерг. Наступні роки були насичені організацією кошовим отаманом народної боротьби проти польсько-шляхетської та турецької експансії на українські землі Очолювані ним загони запорожців здійснили ряд успішних походів на Правобережну Україну та Кримське ханство. Особливо вдалим був похід 1667 р. на Крим, під час якого загін козаків зайняв Кафу та інші міста й визволив дві тисячі невільників [39] Історія Української РСР. — К., 1979, т. 2, с. 91. .

Значний масив матеріалу у романі присвячений взаєминам І. Сірка з правобережним гетьманом П. Дорошенком, їх, очевидно, слід розглядати у загальноісторичному контексті розвитку політичних подій на Україні в 60-70-х рр. XVІІ ст. Відірване від інших українських земель, Правобережжя стало ареною жорстокої боротьби не лише султанської Туреччини та її васала Кримського ханства з шляхетською Польщею, але й представників окремих старшинських угрупувань. У 1665 р. владу тут захопив П. Дорошенко, який притримувався відкритої турецько-татарської орієнтації (у 1669 р. він навіть офіційно оформив перехід України під протекторат султанської Туреччини) [40] Акты ЮЗР. — СПб., 1875, т. 8, с. 218–220. У цьому зв'язку варто підкреслити, що блюзнірські спроби представників буржуазної та буржуазно-націоналістичної історіографії показати правобережного гетьмана як виразника інтересів українського народу позбавлені будь-якого реального грунту. Шлях до гетьманської булави був для П. Дорошенка шляхом дворушництва, безпринципності та гради. Свого часу він підтримував політику І. Виговського, згодом переметнувся в табір Ю. Хмельницького, брав участь у загарбницьких походах польського короля Яна ІІ Казимира на Лівобережну Україну. Після того, як його було оголошено гетьманом, він, як зазначалося, вступив у союз з Туреччиною й Кримським ханством.

Правобережна Україна стала ареною жорстокої політичної боротьби. Поряд з П. Дорошенком претендентами на гетьманство виступили П. Суховій, що опирався на допомогу Кримського ханства, й М. Ханенко — прибічник шляхетської Польщі. Результатом цієї боротьби, в якій були зацікавлені в першу чергу іноземні держави, стало величезне спустошення й пограбування Правобережної України. У 1672 р. окремі татарські чамбули доходили до Вісли, Сану і Карпат. Десятки тисяч людей було полонено і відправлено на невільницькі ринки. Інші, рятуючись від ординців, тікали на територію Російської держави. Річ Посполита змушена була укласти з султанською Туреччиною договір (жовтень 1672 р.), згідно якого частина Правобережної України (Поділля) переходила під владу Порти. Брацлавщина й південна Київщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крім того, шляхетська Польща зобов'язувалась виплатити Туреччині величезну контрибуцію — 80 тис. талерів одразу і щорічно давати 22 тис. злотих данини [41] Історія Української РСР, т. 2, с. 94–95. .