Валерій Шевчук: Око Прірви

– Поховали його чи віддали Оку Прірви? – спитав я.

– От бачиш, цього вже не знаєш. Поховали біля матері.

– Созонт сумнівався, чи були мати.

– Чому сумнівався?

– Бо історію про матір, як і всі інші про житіє його, взято із життя стародавнього Симеона-Стовпника.

– Не знаю, – мовив Теодорит. – Я сліпий і не бачив його матері, але всі казали, що вона була, померла і тут похована.

– Що ж було по тому? – спитав я.

– По тому уломні й почварні покинули острова, повів їх через Око Прірви та болото Антоній. Казав і мені йти, але я вирішив залишитися.

– Чому вирішив залишитися? – спитав я, і собі відчуваючи смуток.

– Сподіваюся, що повернеться сюди Марта.

– Звідкіля маєш таку сподіванку?

– Симеон жорсткий і немилосердний до неї був. Я їй так сказав: коли отямишся, повертайся, я тебе чекатиму.

– І що було б тоді?

– Тоді б я збудував тут дім, і ми зажили б у любові та згоді.

– Любиш її?

– Так! – коротко озвався Теодорит.

– Як же будував би дім, коли сліпий? – спитав я печально.

– Я робив би, а вона, як зряча, керувала б.

– А чи знаєш, що стежка через Око Прірви обірвана?

– Так, Антоній сказав мені, що обірве стежку.

– Чим би ви тут живилися?

– О, я б придумав. У мене є ятери, які ставлю по той бік острова. Вже викопав криницю, і вода хоч і пахне болотом, а пити її можна. Було в нас зерно, весною я його посіяв. Ростуть тут щавель і гриби.

– А взимку чим би харчувалися?

– Взимку я ходив би по селах за милостинею і приносив би їй та дітям. Ми тут прожили не один рік і навчилися давати собі раду.

– А як би Марта перейшла без стежки до тебе, Теодорите?

– Я і це продумав, – жваво сказав він. – Будую човна – подивись?

І він відвів мене між дерева. Тут і справді стояло одоробло, видовбане із стовбура старої сосни, – чи корито, чи барило.

– Перекинеться воно, – мовив я.

– Збоку прив'яжу очеретяні снопи – і не перекинеться, – гордо сказав Теодорит, а тоді спитав несподівано. – Схоже воно на Ноїв ковчег?

– Хто знає, який був той Ноїв ковчег, – ухильно відповів я.

– Мені ходить, – сказав Теодорит, – щоб посудина могла перевезти двох: мене і її.

– А коли до тебе прийти не захоче? Скільки чекатимеш?

– Доки сподіватимуся, – рівно мовив Теодорит. – Вірю, що прийде, бо де їй дітися в тому проклятому світі.

– Чому проклинаєш світ, не пізнавши його достатньо? – спитав я. – Може, ліпше в нього повернутися?

– Ні, – спокійно прорік Теодорит. – Я світ уже пізнав і нічого доброго в ньому не знайшов. Через це й не піду в нього. Та й, коли б пішов, ніколи б не розшукав у ньому Марти, і вона не знала б, де я. А так у мене є надія.

– Міг би її дочекатися, й разом повернулися б у світ. Збудували б хату між людей – гуртом жити легше.

– У світ збави й блуду? Ні, хочу бити новим Адамом, поселеним на порожній землі, і народити нових людей. Не Авеля з Каїном, які розпочали розбрат, а добротворного сімені.

– Гаразд, – сказав я. – Мені мила твоя знаміреність збудувати дім і завести доброчинну родину. Тим самим зробиш мертве місце живим. А коли перестанеш сподіватися?

– І на те в мене є рада, – всміхнувся Теодорит. – Тоді полізу на Микитиного стовпа й чекатиму учнів, молячись Богові і вбиваючи своє мерзенне тіло. А коли прийдуть учні, почнуть навідуватись і люди зі своїми приносами. Тільки я так, як Симеон, чинити не буду – Господь мене покарає.

І він гордо випростувався переді мною, гарний, як ангел, але з мертвими очима й так само змертвілим лицем. Стояв, осяяний сонцем, ніби витесаний із золототілої сосни, певний себе, а через те й неживий.

– Коли бажаєш, – зворушив величаво вустами, – і коли вже дістався сюди, покиньмо про Марту, – можеш стати першим моїм учнем.

І простяг руку, велично в мене тицьнувши…

Я пробудився, чи, власне, вийшов із візії. Не знаю, чи правдива була і чи все на тому острові біля Ока Прірви сталося так, як мені примарилося. Не знаю також, чи був це для мене якийсь голос чи поклик, але бажання вирушати на того острова не мав. А може, все-таки подумав, скористатися підказкою видива і стати учнем Теодорита, але в іншому: знайти десь пригоже місце у світі і збудувати собі дім, чекаючи, коли переступить його порога люба мені істота, яка десь, напевне, як і я, мусить блукати, адже кожна людина, як вістять, має собі пару? І цього я твердо не бажав, хоч таке мене по-своєму вабило.

Заплющив очі, бажаючи побачити візію власного дому, але замість того уздрів Пересопницьке Євангеліє і ще раз повільно, милуючись кожною сторінкою, подумки його перелистав. І мені стало на душі спокійно. Так спокійно, як буває:, коли прокидаєшся у залитій сонцем кімнаті і раптом усвідомлюєш, що кожен новонароджений день – це Боже дання.