Валерій Шевчук: Око Прірви

Так само горів, творячи Житомирське Євангеліє, учень Петро.

Часом його відвідував, і ми вели довгі балачки на теми творення. Петро виявився тямковитим і вбирав мою науку, ніби пив; зрештою й учнем його називати годі – в мене на очах виростав справжній майстер – це й справді був новий росток, але виростав він таки з моєї тліні. І це втішало, більше того, надихало у власній праці. Тобто не тільки він напоювався від мене, але і я від нього, бо мав він наді мною перевагу молодості своєї.

І от нарешті написав я свою книгу. І саме в цей час, в один погожий ранок, ще до ладу не прокинувшись, побачив я чи сон, чи видіння. Созонт сказав би, що це був сон.

А примарилося мені, що вирішив послухатися Симеона, Микитиного учня, і повернувся до Ока Прірви, щоб там, на острові, відбути до кінця дні свої. Вже перейшов болото і знову побачив загадкове й дивоглядне плесо, чи озеро, чи заводь, чи око, внурене в болотяний розлив. Але коли захотів намацати привісну стежку через нього, то кілків, які тримали її, не знайшов. Тоді вирішив через озеро пливти, а що мав страх, аби не ковтнуло воно мене так, як моїх співподорожан, нарізав сухостійного очерету і зробив, як це роблять татари, переправляючись через ріки, два снопи, які прив'язав до тіла і з ними поплив – снопи тримали моє тіло на плаву. Вже допливав до темного кола посеред Ока Прірви, коли ж вийшов на округлий берег сліпий Теодорит. На ньому була та ж таки хламида, але ветха, подерта, крізь яку світило тіло, десь така, як колись на Кузьмі. Виставив у мій бік сліпі очі і ніби принюхувався – весь був напружений і на струнчений.

– Хто це там пливе? – схвильовано гукнув він.

– Я, брате Теодорите, – відгукнувся. – Михайло Василевич, що відвідував вас минулого літа.

Побачив, був-бо вже близько, що напруження й наструнення у тілі Теодорита зникло – він ніби не того чекав.

– Не мене чекав, брате? – спитав я, підпливаючи до берега.

– Не тебе, – сказав Теодорит. – Але я радий будь-якому гостю.

– Чому сказав: я радий, не ми раді?

– Бо я тільки з усіх тут і є, – мовив печально Теодорит.

– А святий Микита? – спитав я, вилазячи з води і відв'язуючи від себе очеретяні снопи.

– Святий Микита помер, – відповів Теодорит. – Хочеш розкажу, як це сталося?

– Радий тебе послухати, – сказав я, віддихуючись, для того й на траву присів.

– Помер, коли Симеон із Мартою покинули острова. Власне, покинув Симеон, Марта подалася за ним. Чомусь тебе боявся, брате Михайле…

– Боявся, що не загинув в болоті й дістануся землі?

– Знаєш про це? – спитав Теодорит, сумно всміхаючись. – Не сподівався, що повернешся. Боявся, що штуки його відомі стануть… Через кілька днів подалися за ним Георгій з Никифором, бо то були не Микитині, а Симеонові учні. Євагрій, Антоній і я були учні Микитині. Але Євагрій не втримався біля нас і теж пішов.

– Тоді Микита й помер? – спитав я.

– Чи тобі вже хтось цю історію розказав? – спитав Теодорит.

– Ні, брате, – мовив я. – Але знаю, що Микита вже й минулого літа вельми хворів.

– Але про це ніхто не знав! – вигукнув Теодорит.

– Він нам показав покрите виразками тіло своє, – мовив я. – У ніч на Тройцю, коли спускався.

– Одного дня, у п'ятницю, півень закричав зранку на пробудження, а на проповідь не закричав.

– Бо півнем тим і був Микита, – сказав я.

– І це знаєш? – стрепенувся Созонт.

– Здогадався Созонт і повів мені.

– Симеон дуже боявся того вашого Созонта… Вважав, що його прислано на звіди.

– Знаю, – зітхнув я. – Тому й ковтнуло його Око Прірви. Продовжуй.

– Уломні та почварні зібралися, – розповідав Теодорит, – і ми з Антонієм, але Микита голосу не подавав і завісок не відгортав. Тоді я поліз на стовпа, але тихо було там.

– Отче, благослови нас, – сказав я, – бо народ унизу чекає.

Він же відповів. І знову кажу йому:

– Чому, отче, не відповідаєш чаду свойому?

Він же мовчав. Тоді дика думка стрілила мені до голови і, грішний, подумав я, що й преподобний з острова втік, як малодушні учні його. Почав мацати довкола й натрапив на блаженного. Стояв він ніби на молитві, руки біля грудей склавши. Тоді зрадів я, що стоїть, бо коли стоїть, то живий іще, тож сказав:

– Може, образив тебе чим, отче? Мовчав він. Тоді промовив я:

– Простягни хоч руку до мене, хай поцілую.

Але не було відповіді. Я подумав: невже до Бога відійшов?

Прихилив вухо, і не було дихання, а густий запах тліні від нього виходив, хоч не мало бути так: вранці він ще півнем кричав. Тоді я пізнав, що почив він у Господі й поклав прихилене до стовпа тіло його, а сам заплакав гірко. Отак він, брате Михайле, й відійшов…