Валерій Шевчук: Око Прірви

Майже цілий день брів болотом, від познаки до познаки, видивляючись їх та вивіряючи. Не без пригод те чинилося: ще кілька разів поринав у воду, раз ускочив у багно, яке почало мене пожирати, але зумів підтягти до себе пливучу колоду і з її допомогою видерся із смоктявого жерла; раз згубив стежку й добру годину плавав, шукаючи познаки, аж доки, збезсилілий, майже вичерпаний, її не знайшов. Але впродовж усього цього шляху не зникала в мені запалена пристрасть, не гас вогонь сторожкої свічки в голові, не в'янув крин, що розцвів у душі. Був мокрий, заболочений, покусаний комарами, забовтаний, виморений, але продовжував цупко триматися за волосину, й волосина та була – квітка крину, спущена мені для наснаги. А ще в дорозі напав на мене дощ, і, поки йшов, я бовтавсь у воді знизу й вгорі; дощ немилосердно сік голову й плечі – і сухої нитки на мені не залишилося. Потім, коли знову з'явилося сонце, я парував, ніби підпалений; але йшов, ішов, ішов, затиснувши зуби, бо мусив дійти, мусив доказати сам собі: ще для чогось у цьому житті здатний. Отож, коли побачив нарешті острівця, на якому ми ночували, не зрадів, бо не мав уже сили радіти, а тільки подякував потрісканими вустами небові і, напівсвідомий, напівзаморочений, напіввигаслий, рухав помертвілими ногами, зібравши єство своє в кулак, міцно, до болю стиснений, а на берег уже не видряпався, а виповз, ще трохи підтягнув тіло по траві і тут уже втратив тяму, провалившись у холодну чорну яму, водночас твердо усвідомлюючи, що ця яма – не прірва, а тільки темна печера, в яку можна ввійти як у тимчасове пристанище.

Отямився під вечір. Здивовано роздивився навкруги й тільки тепер дозволив собі порадіти: півшляху я таки здолав. Лежав, перекинувшись на спину і дивлячись розверстими очима в небо, з якого знову пішов дощ. Омивав обличчя, я розтуляв спраглі вуста й пив його, злизував краплі із губ, і той дощ, короткий, але щедрий, налив несподівано в мене нової сили.

Сів і побачив біля себе родину тугих і блискучих боровиків, що росли біля дерева, – Господь їх мені послав. Наламав сушняку, налапав у прикорнях трохи незамоченого торішнього листа й пожухлої трави і почав кресати вогонь. Хмиз був зволожений і запалювався погано, я досить повозився, поки розвів вогонь. Тоді набрав з болота води, зварив у ній гриби, воду зцідив і вдруге зварив. Ще раз зцідив – надто відгонила вона багном – і поліз у мішок по сіль. Сіль у капшучку була мокра, але не розчинилася, тому зміг страву посолити. Ця їжа й підкріпила мене, бо сили вже майже не мав. Очі падали від утоми, яка побільшала від вечері, тіло зів'яло – важко ставало й пальцем кивнути.

Але це мене не турбувало. Лежав я на твердій землі, і, хоч оточувало мене звідусіль болото, воно вже мене не страшило. Останню силу я віддав молитві, бо не міг не подякувати тому, хто мене зберіг.

– Був надміру недовірлий, брате Созонте, – прошепотів я, лягаючи навзнак і дивлячись у небо, що швидко почало темнішати, – запалювались у ньому великі, мов яблука, зорі. – Чуда з волі Божої на землі творяться. Не всі записуються, не всі людьми позначаються, але без чуд Господніх – що ми у світі? Сьогодні сталося ще одне, брате Созонте, і вони й далі творитимуться. Це вже друге в моїм житті, – шепотів я, засинаючи, – перше було – Пересопницьке Євангеліє. Шкода, що не можеш цього записати в своїх Четьях-Мінеях. Але одне я пізнав: не смертні й тлінні люди їх творять, брате Созонте, навіть ті, що провадять святе життя, а таки Господь. Поза Господом, брате, ніяких чуд немає, ніколи не було та й не буде. Зрештою, це й ти якось казав.

– Амінь, – сказав невидимий у темряві і у світі голос Созонта. – Тепер ти своє чудо мені розказав…

Уранці прокинувся цілком відсвіжений. Нашукав на острівці ще трохи грибів, зварив їх і покріпився. Тоді став на березі й задививсь.

Переді мною лежала безконечна водяно-болотяна просторінь, але зорів на неї вже без страху: був певний, що перейти її здолаю. Хоч був би нечесний, коли б не признавався: їв мене помалу й черв'ячок страху. Місце, де починалася стежка, позначене: тут зчухрано траву і стриміла невелика палиця. Одяг мій за ніч не так просох, як стужавів – був я покритий болотяним лепом. Перед дорогою помолився:

– Хвалю тебе, предобрий, і славлю тебе, Вседержителю, що не зневажив мене над усіх, недостойного, грішного раба твого, але прослуховуєш молитви мої і душу мою своєю присутністю наповнюєш. Благослови подальшу дорогу мою, яку вибрав сам, але на яку ти мене справив, бо не для смерті ти, а для життя. Дай мені силу здолати це болото життя, що обруднює мене, але з якого хочу з чистою душею вийти. Поклади мені під ноги тверду стежку, щоб я, малий хробак цього світу, не засумнівався і не втратив дарованої тобою сили. Вірю, в неї, як і в тебе, як і в зорю твою провідну!