Дмитрий Белый - Козацький оберіг

Коли з’явився Оберіг, ніхто не знає. Перші згадки про нього губляться в сивій давнині. Одні казали, що його створили мудрі володарі народу, який колись жив на землях країни України понад Дніпром-Борисфеном. Інші вважали, буцімто його подарували вже забуті боги тим, хто захищав цю землю від темних сил.

Ще розповідали про таємне братство, воїни й мудреці якого захищали Оберіг. Казали, що без нього була би занапащена і вся ця благословенна земля.

Але навіть ті, хто розповідали про Оберіг, ніколи його не бачили.

Упродовж багатьох століть змінювалися на цих степових просторах покоління за поколінням; мов у вихорі, проносилися народи, створювали й руйнували держави, але легенда про Оберіг, який береже землю з обох берегів Дніпра, ніколи не зникала.

Можливо тому, що ніколи не зникав і сам Оберіг?

Віками вороги намагалися захопити Україну, встановити на її землях свою владу та знищити її народ, але це неможливо було зробити, не заволодівши Оберегом, тому боротьба за нього ніколи не припинялася.

Починаючи з XIV сторіччя українські землі входили на рівних правах з іншими землями до Великого князівства Литовського. Військова міць українських та литовських воїнів примусила ворогів триматися подалі від кордонів князівства, але життя на прикордонних землях України ставало все небезпечнішим. Знесилене довгими й виснажливими війнами князівство вже не могло так вдало, як раніше, боронити мирний люд, що жив і працював на плодючих українських землях. Хижі загони безжальних ворогів майже щороку нападали на міста, села й хутори, вбивали чоловіків, а жінок та дітей десятками тисяч гнали в тяжку неволю.

Для захисту Прикордоння литовські князі почали зводити на Порубіжжі фортеці-замки, залоги яких покликані були давати відсіч нападникам. Але цього було замало, країна потребувала нової сили, що могла би порятувати цей край…

…Восени 1545 року, коли над придніпрянськими степами завили перші холодні вітри, провіщаючи наближення зими, вартові на вежі прикордонного Готського замку помітили самотнього вершника, який чвалом нісся дорогою до замкових воріт.

Наближався вечір, ніч уже приготувалася накрити темрявою степ. Ворота замку, як завжди перед заходом сонця, були зачинені. Червоний диск сонця повільно сходив за обрій, прохолодний вітер хвилями котився степовими ковилами, і здавалося, що замок, мов велетенський корабель, повільно пливе безкраїм зеленим океаном. Фортеця стояла над високим берегом річки, що широкою синьою смугою звивалася степом, гублячись десь у далечині поміж високими травами.

Прямо від замкової брами через річку було перекинуто дерев’яний міст, за яким починався битий шлях. З давньої давнини ця путь називалася Князівською. Колись ходили цією дорогою князі зі своїми воїнами в походи проти хижих кочовиків. Торували його й купці, які, шукаючи прибутків, сунули зі своїми караванами в далекі країни. Багато чого міг би розповісти Князівський шлях, багато таємниць бачив він на своєму віку. І вершник на вороному коні, якого помітила пильна замкова сторожа, здавалося, ніс ще одну таємницю.

Часи були неспокійні, втім на Порубіжжі, між володіннями Великого князівства Литовського та Ордою спокій був рідкістю. Ординці зазвичай, вирушали своїми шляхами (сакмами) на набіги взимку, тож осінь вважалася відносно спокійним часом.

Крім того, недавно війська прикордонного старости Богдана Претвича разом з козаками відбили напад великого війська ординців, і мешканці Порубіжжя спокійно зітхнули, сподіваючись на короткий відпочинок у воєнному лихолітті.

Але чому гнав чвалом свого коня вершник? Може, квапився доставити тривожну вістку про ворожий набіг чи про нову війну на кордонах князівства? А може, був цей вершник шпигуном, провідником хитрощів ворожих, спрямованих на те, щоб захопити та спопелити фортецю, що захищала населення навколишніх сіл та купецькі валки?