Дмитрий Белый - Козацький оберіг

— Непростий це був чоловік, — замислено промовив соцький.

— І непростий ворог за ним гнався, — додав, немовби повторюючи думку соцького, панотець.

— Ким же цей вершник міг бути? — промовив Заруба.

— Хтозна… — потис плечима панотець. — Здається, якийсь козак, на голові чуприна виголена.

Запала тиша. Соцький почав знову уважно розглядати стрілу, а священик взяв до рук сагайдак. Особливу увагу привернула бронзова бляха. Покрутивши сагайдак і піхви в руках, він знов поклав їх на стіл і про щось замислився.

Соцький підвівся, поправив шаблю при боці:

— Вибачте, панотче, але мені треба йти перевіряти сторожу.

Вже біля дверей він зупинився, немовби згадав щось важливе, обернувся й запитав:

— А що він сказав вам, цей вершник? — панотець знову зблід, трохи ніяково склав руки, помовчав і промовив:

— Він сказав дивні слова.

— Які? — соцький нахилив голову.

Панотець ще трохи помовчав. Здається, він намагався точно пригадати слова вмираючого вершника. Нарешті він сказав, повільно вимовляючи кожне слово:

— Захистить малюка… Оберіг… Серце фортеці…

Наступні декілька днів минули спокійно. Козаки, яких соцький відправив на розвідку, повернулися зі звісткою, що нікого не помітили, і у степу все спокійно. Ще через кілька днів до замку прибув прикордонний староста Богдан Претвич. Соцький докладно розповів йому про те, що сталося. Пан Претвич згадав, що не так давно його люди бачили озброєних вершників, які в бій не вступили і швидко зникли в степу.

Староста наказав дитину охрестити й залишити в замку. Кількамісячному хлопчикові отець Григорій дав ім’я Данило.

Минуло дванадцять років. Серед неспокійного життя на Порубіжжі про вершника, який невідомо звідки привіз малого Данилка, більше не згадували. І здавалося, що ця таємниця так і залишиться нерозгаданою, розвіяною часом, немов степовими вітрами. І навряд чи міг хто здогадатися, що обставини, за яких малий Данько опинився в замку, були лише початком багатьох дивовижних і не менш загадкових подій.

Так і зростав Данько в замку, що став для нього рідною оселею. Був він досить розумним та кмітливим, як на свої роки. Хлопчина часто з благоговінням дивився на старовинні книжки отця Григорія. Тому священик почав вчити малого читати й писати. Вивчаючи безкінечні «буки» та «веди», хлопець не забував і про різні звитяжні ігри та витівки-бешкетування зі своїми друзями.

Був Данько звичайною дитиною. Відрізняла його лише якась задумливість. Інколи він довго стояв на замковій стіні та, мов зачарований, споглядав безкінечне море степу, або тікав із замку й довго блукав степовими просторами. На це особливо не зважали, бо хлопець завжди повертався з в’язкою наловленої риби або з підстріленою дичиною.

Зі свого першого, ще дитячого лука Данько навчився влучно стріляти. Сивий Заруба, який досі завідував гарнізоном фортеці, пророкував хлопцю славне майбутнє воїна замкової залоги. І сам Данько мріяв стати досвідченим і сильним латником або козаком та захищати Прикордоння від ворожих нападів.

Малому Данилові фортеця здавалася наймогутнішою спорудою цього світу серед безкраїх просторів Дикого Поля. Щоправда, отець Григорій розповідав хлопцю про далекі міста і країни, у яких устиг побувати, але всі вони були для Данька (хоча він міг слухати ці розповіді безкінечно) казковими й дуже далекими, більш далекими, ніж обрій над степом.

Хлопець любив замок, у якому виріс, любив і своєрідне життя замку. Він часто залазив на вежу, з якої можна було побачити велич простору, що грізно розкинувся навколо; любив дивитися, як стражники ладнають своє військове знаряддя, любив слухати тяжкі кроки й перегукування вартових, брязкіт зброї. Але все-таки найбільше любив він блукати степом навколо замку. Простір за замковими стінами нестримно притягував його до себе.

— Дивись, Данько, щоб ординці тебе не схопили, — не раз стурбовано попереджав його отець Григорій, але хлопець, для порядку покивавши головою, знов і знов закидав на плечі лук, саморобний сагайдак та відправлявся у свої короткі мандрівки.

На щастя, після того, як прикордонним старостою призначили досвідченого й хороброго Богдана Претвича, у Дикому Полі стало спокійніше. Про Претвича казали, що він брав участь у сімдесяти битвах і жодного разу не програв. Налякані його грізними вояцькими талантами й хоробрим військом, набраним з козаків та відважної української шляхти, вороги трималися подалі від Порубіжжя. Військо Претвича у відкритих боях та вдалих засідках не раз громило ординців на прикордонних теренах, не даючи ворогам пробитися на українські землі. Тож ногайські загони дуже рідко доходили до замку, де зростав Данилко. І щоразу воїни — кочовики поверталися до Перекопу, не наважуючись брати замок приступом. На все життя запам’ятав Данько той раз, коли вперше побачив ординське військо.