Дмитрий Белый - Козацький оберіг

Охоронців замку було в кілька разів менше, ніж досвідчених і безжальних степовиків, тож сотник вагався і все не давав знаку починати бій.

…Чалма-бек на мить застиг перед своїми воїнами. Здавалося, ось-ось — і почується бойовий клич, засвистять стріли. Але ординець торкнув поводи свого коня, повільно розвернувся, і загін неймовірно швидко зник, немовби розчинившись у білій темряві морозяного ранку…

Потім Данько ще кілька разів бачив чорні ланцюжки ногайських вершників, які проходили десь на обрії, але не так зблизька, як того зимового ранку. І спогад про моторошну силу, якою віяло від очей ординця, іноді вривався в його сни й переповнював душу тривогою й поганими передчуттями.

З того часу, як прикордонним старостою став Богдан Претвич, багато козаків прийшло до лав його війська. Усе частіше з’являлися вони й у замку. Здебільшого козаки жили в степу, де мали свої таємні хутори — зимівники та бурдюги — будинки у глибоких байраках та понад високими дніпровськими порогами. Кращих воїнів для боротьби з ординськими нападниками годі було й шукати. Але трималися вони зазвичай окремо, підкорялися старості лише за військовою необхідністю, бо більш за все цінували волю та своє таємниче вояцьке братерство.

Козаки приїжджали зі степу до замку на швидких конях невеликими роями — по п’ять-десять чоловік, завжди трималися гуртом, співали свої довгі пісні, варили кулешу, палили довгі глиняні люльки, ладнали зброю, весело жартували з мешканцями замку. Від козаків віяло степовими просторами, п’янкими пахощами трав, пороховим димом та дніпровськими порогами. Їхні широкі шаровари та полотняні сорочки часто були подрані та заплямовані кров’ю — своєю й ворожою, але їхня зброя була добре доглянута та завжди напоготові.

Зазвичай, кожен козак мав шаблю та лук зі стрілами, довгий спис-ратище й кинджал-чингал, але в деяких були й рушниці-самопали та пістолі. Панцири та шоломи козаки не носили — вважали, що це тільки заважає у блискавичних сутичках та гонитвах безперервної степової війни. Козаки, як на підбір, були високі, кремезні. Здавалося, що їхні м’язи були загартовані суворими вітрами Дикого Поля, вогнем битв та сталевими клинками шабель і ятаганів.

Данько був товариської вдачі, тож швидко заприятелював з козаками. Ті часто дарували йому різні надзвичайно цінні для хлопця речі, так що в Данька склався свій скарб, де були остроги, кулі для самопалів, декілька стріл, блях для захисту вояцьких каптанів, саморобні гачки для рибалки, а головне — короткий кривий турецький ніж.

Іноді козаки жартома казали Даньку:

— І не набридло тобі, малий, за цими стінами сидіти? Так все життя і просидиш з цими гречкосіями. Гайда з нами, до Великого Лугу! Степ та воля — козацька доля! А тут стіни, як кайдани, на душі виснуть. Давай з нами, будеш джурою козацьким, а там і отаманом станеш, бач який лук в тебе!

Отець Григорій, зачувши такі розмови, махав руками і гримав на козаків:

— Нема чого малого на свої козацькі лови підмовляти! Він вже грамоту знає і священиком буде. Не для нього по степах з вами за ординцями гасати! А ну йди, Данько, до каплиці, Четьї Мінеї читати!

Козаки реготали, а Данько сумно плентався до каплиці, із заздрістю обертаючись на козаків. Йому теж хотілося приєднатися до їхньої веселої ватаги та майнути в самий вир козацького небезпечного, але такого привабливо бурхливого життя.

— От, гаспидські сини, нічого не бояться — ні чортів, ні гніву Божого! — розмахуючи рукавами широкої ряси, бурмотів отець Григорій, а сам думав: «Їй-богу, уведуть у степ малого. Але до науки Данька тягне чи до козакування? Ой, боюсь, таки колись підманять вони хлопця!»

Так і зростав Данько в замку й відати не відав, що вже чекає на нього час, коли потрапить він до виру дивовижних, небезпечних і таємничих пригод.

Пригоди ж ці почалися несподівано. Утім, як і годиться для таких подій.

У червні спала на степ нечувана спека. Трава від гарячих сонячних променів пожовкла й хилилася додолу, немовби тягнулася до вологи, що мала залишатися в землі. Але вологи не було й там. Суха земля тріскалася і вкривалася чорно-багряною кіркою. Лише навколо річки, що огинала замок, зеленіли очерети, а сама річка манила і притягувала все живе своїм синім дзеркалом. Зрозуміло, що й Данько всидіти не міг у замку, з нетерпінням очікуючи чергового походу на рибу.

Замкова сторожа ліниво сиділа на стінах, ховаючись від спеки під тінню дерев’яного помосту. Здавалося, усе навколо завмерло в очікуванні нічної прохолоди.