Тимур Литовченко: Орлі, син Орлика

– Ось, ваша милосте, у кухні спіймали вшивотника!!!

– У кухні?.. Спіймали?.. Ну то й що?.. – в один голос вигукнули обидва принци і маршал. Лемент у коридорі лише посилився; перекрикуючи його, ад'ютант рикнув:

– Так точно, у кухні! До каструль зазирав, мерзотник! Кухар вирішив: а раптом отруту хоче підсипати?! Здійняв тривогу і…

– Отруту?! Та ти, либонь, з глузду з'їхав, бовдуре!!! – звівся на прямі де Брольї. Проте тут подав голос ще один присутній:

– А чом би, власне, й ні?..

– Графе, і ви теж?! – здивувався маршал. – Адже перед нами лише дитина…

– А ви гадаєте, маршале, діти не можуть любити й ненавидіти? Або не вміють воювати?.. Хоча…

Він зробив крихітну паузу, а потім спокійно мовив:

– У коридорі, либонь, його матір разом зі служницею. А може, невдовзі пан радник також…

– При чім тут пан радник? – здивувався принц Субіз.

– Хіба ви не впізнали хлопця? Це ж старший син пана радника. Звуть його Вольфгангом, якщо не помиляюся.

– Що за натяки, де Лазіскі?!

Примруживши очі, принц Субіз уважно придивився до співбесідника. Проте ні – здається, той абсолютно відвертий і цілком шанує особу королівської крові. А його слова – це така собі констатація факту: так, хлопець є сином пана радника…

Без жодних прихованих натяків на те, що шляхетний принц зовсім не зобов'язаний знати в обличчя всіх членів родини домогосподаря.

Що ж, припустимо…

– Дозвольте нарешті увійти також матері та служниці, бо інакше вони навряд чи заспокояться, – мовив між тим граф де Лазіскі.

Де Прованс делікатно кахикнув і наказав пропустити тих, кого стримували солдати. До їдальні миттю увірвалися дві жінки. Старша за віком (явно служниця) кинулася до похнюпленого хлопця, молодша ж благально склала на грудях руки й швидко-швидко залопотіла щось німецькою.

– Що вона там белькоче?.. – поморщився де Брольї, який погано розумів різку грубувату мову, незвичну для вуха витонченого француза.

– Так, я теж не надто второпав, – чесно зізнався Субіз.

Принц Лотаринзький збирався було відповісти, та де Лазіскі випередив його:

– Пані Катарина дуже схвильована за сина й усіляко вибачається перед нами за його поведінку, що б він там не утнув.

– То вона теж не знає?..

– І вона також. А втім, прошу довірити цю справу мені. Я її миттю заспокою і з'ясую все, що треба.

Французи одразу зрозуміли задум: німецька графа де Лазіскі була чистішою й вишуканішою, ніж навіть у самого принца Лотаринзького. Це завжди справляло враження…

Де Брольї кивнув. Граф звернувся до хлопця, говорив не надто суворо, проте твердо. Незважаючи на критичність хвилини, син і матір здивовано перезирнулися.

– Либонь, їх дивує, що чистокровний німець робить у компанії окупантів!.. – тихесенько прошепотів де Провансу задоволений ефектом принц Лотаринзький. Губернатор кивнув. Тим часом де Лазіскі повторив запитання, при цьому поплескав хлопця долонею по плечу. Той недовірливо зиркнув на графа і пробурмотів у відповідь щось невиразне.

– Й-йог-ган-н Вол-льф-ф-ган-нг-г?! – мати хлопця не втрималася від гнівно-переляканого скрикування, її обличчя й шия вкрилися червоними плямами.

Стара служниця відсахнулася настільки різко, що ледь не впала.

Принц Лотаринзький відверто розреготався.

А незворушний граф де Лазіскі переклав спеціально для тих, хто погано розумів грубу німецьку:

– Хлопець каже, що французів називають жабоїдами, тож він вирішив перевірити, що саме ми їмо на обід. Каже, дуже розчарований, що нам подавали не жаб, а рибу.

Тепер уже реготали майже всі французи: і маршал де Брольї, і принци Субіз та Камілл Лотаринзький, і граф Tea де Торас де Прованс, і ад'ютант Філіпп, і двоє солдатів на порозі. Серйозним лишався тільки граф де Лазіскі, який під переляканими поглядами матері юного бешкетника і старої служниці продовжив розмовляти з хлопцем:

– Наскільки я знаю, ти один з дітей пана радника юстиції Йоганна Каспара Гете, а звуть тебе Йоганном Вольфгангом?

– Так, гер генерал.

– Зараз іде війна, тож говоритиму з тобою, як із дорослим, бо у такий час скидку на юний вік не роблять. Розумієш мене?

– Так, гер генерал.

– Отже, Йоганне Вольфгангу Гете, ти хоч би розумієш, яку дурість утнув?

Мовчання.

– Йогане Вольфгангу, відповідай, коли тебе запитують. Тим паче, коли запитую я…

– Не розумію, гер генерал.

– Ти прокрався у кухню і почав нишпорити там – чи не так?

– Так, гер генерал.

– Тебе помітив наш кухар і здійняв ґвалт – чи не так?