Тимур Литовченко: Орлі, син Орлика

– Мамо, прошу вас дуже: годі розмовляти зі мною, немов з маленьким хлопчиком! Зараз не час для заспокоювань! Килина чекає на вас біля задніх дверей. Забирайте мерщій Яшуньку, і…

– Але ж, Грицю!..

– До того ж, я не дівчинка, – додав стримано.

Зробивши над собою зусилля, Ганна мовила все ще спокійно:

– Гаразд, гаразд. Тільки звідкіля ти знаєш, хто там стріляє…

– Гадаєте, я спав, коли батько йшов сьогодні з дому?

– Гри-и-ицю-у-у!..

– До того ж, я цілий рік прожив заручником у Бахчисараї.

Бідолашна жінка аж затремтіла. Отже, малий усе знав і чудово розумів?! Або принаймні приблизно уявляв?..

– А що, мамо, хіба ви думали, нібито ваш Грицько – малесенький дурник, який навіть не здогадується, чому батько везе його до Криму й залишає під опікою доброго пристаркуватого хана Девлет-Гірея?..

Невідомо, що саме відповіла б на це Ганна (поки що у неї паморочилося в голові), та наступної ж миті у дверях з'явилася стурбована Килина зі старшими дівчатками – Настею і Варкою. Побачивши їх, Грицько здійняв над головою стиснуті кулаки і гримнув абсолютно у батьковій манері:

– Кил-л-лино, дур-репа ти стара! Я ж тобі наказав!..

Далі все понеслося шкереберть з такою шаленою швидкістю, що й не уявити.

Прокинувся в люльці й заскиглив Яшунька.

Ганна інстинктивно кинулася до люльки.

Килина відсахнулася, бо не очікувала такого сплеску гніву від десятилітнього хлопця.

Настя і Варка нерішуче подалися до брата, аби заспокоїти його.

З вулиці долинув нерозбірливий гамір і лемент.

Грицько стрімголов підскочив до вікна, припав до продиханого матір'ю кола, скрикнув, рвонувся до розвішаної по стінах зброї, вихопив одну з батьківських шаблюк і, відштовхнувши матір, прожогом кинувся на вулицю, занісши клинок над головою.

Нічого не розуміючи, Ганна з немовлям на руках, Килина, Настя й Варка побігли за ним…

Та й завмерли просто на ґанку!

Бо до вбогої хатини наближався десяток турецьких мамлюків, на вкритих порохом і кіптявою обличчях яких читалися лише лють і ненависть. Навіть сніг рипів під їхніми чоботами якось ворожо й лиховісно.

Але дорогу туркам заступив Грицько, який жахливо заверещав юнацьким фальцетом, здійнявши над головою батьківську шаблю:

– На-за-а-а-ад!.. На-за-а-а-ад, нехристі, бусурмани!.. На-за-а-а-ад!!! Ге-е-еть!!! Піш-шли звід-дси ге-е-е-е-еть!!!

Попервах мамлюки сторопіли, позаяк, імовірно, не сподівалися зустріти жодного опору…

Наступної миті Грицько з явним незадоволенням озирнувся на жіноцтво й відступив на крок, роблячи знаки вільною рукою: мовляв, мерщій у дім, а там до задніх дверей – і геть звідси!..

Тут у провулку з'явилися нові вояки. Мабуть, передні злякалися, що товариші вважатимуть їх боягузами і, чого доброго, засміють…

Тому одразу кинулися на хлопця.

Всі разом.

Десятеро на одного.

Втім, провулок був занадто вузьким, тож попереду решти опинилися лише троє мамлюків…

Брязнула криця, і наступної ж миті кривий клинок правого вояка відлетів убік. Середній зойкнув, упав на коліна і схопився за черево. Сніг на дорозі немовби прикрасили крихітні ягідки журавлини. Не розгубився лише лівий вояк, і Грицько ледь встиг увернутися від його ятагана. Але при цьому відскочив просто в руки мамлюка, якого щойно роззброїв. Тепер занадто велика й важка (як для десятилітнього) батьківська шаблюка більше заважала хлопцеві, ніж допомагала оборонятися… До того ж, із провулка підскочили ще двоє ворогів, і за якихось півхвилини все скінчилося: з радісними вигуками вояки потягли скрученого в баранячий ріг хлопця у глиб провулка. Грицько лише кричав і лаявся турецькою, та який у тому сенс?! Пораненого мамлюка підхопили під руки і повели слідом.

– Гри-и-ицю-у-у!!!

Не тямлячи себе, бідолашна Ганна кинулася слідом. Декілька розлючених мамлюків доклали чимало зусиль, аби спочатку стримати, а потім зупинити жінку, яка безуспішно намагалася допомогти синові. Тільки тут Ганна нарешті второпала, що немовля кудись зникло від неї, поблизу нема також ні Килини, ані Насті з Варкою.

– Ді-і-іти-и-и!.. Ді-і-іточ-ки-и-и!.. – заголосила вона і з новою силою забилася у твердокам'яних ручищах турецьких вояків. Озирнулася на їхню халупу: вікна і двері розчахнуті навстіж, з вікон на сніг вилітають якісь бебехи, на ґанку – натовп мамлюків.

Але дочок та старої служниці там не було… Може, все-таки втекли?!

Знов позирнула у глиб провулка – і помертвіла: відчайдушно жестикулюючи, згадуючи «шайтана» та іншу нечисту силу, вояки спостерігали, як один з них обмотував ноги Грицька біля щиколоток міцною мотузкою, інший кінець якої був приторочений до сідла вершника. Той білозубо вишкірився, оглядаючи жахливі приготування.