Борис Комар - Векша

— А тепер ушануймо он того молодика, — кивнув на Векшу. — Це він нам вчасно вість подав про чорні помисли Царграда. — І, власною рукою наливши ківш, передав його Векші.

Вклонився Векша князеві, ківш пригубив і поставив на стіл.

— Що, тобі меди мої не до вподоби? — розсердився Ігор. — До царських звик?

— Ні, великий князю, — зніяковів Векша, — гіркі були меди на чужині. А твої, хоч і надто солодкі, все ж пити мені не годиться.

— Чому? Скажи!

— Шаную, князю, я твій звичай, вшануй і ти мій, древлянський. Не годиться в нас хмільним з’являтися на очі своєї лади.

— Те-те! — зайшовся сміхом Ігор, а за ним і гості. Пересміявшись, до Малка, князя древлянського, звернувся: — Правду він мовить?

— Правду, — підтвердив усміхнувшись Малко.

— Коли ж тобі до неї треба йти?

— Піду хоч зараз, як відпустиш, великий князю.

— Я не перечу. Йди до своєї лади. Тільки не забудь про наш уговір. Повертайся до мене. Треба отчині послугувати.

Сяє вогнями терем князів, сяє і Київ всенький, ніч темну на день ясний перетворивши. Радіють городяни, що лихо від них відступило.

Одне лиш дворище в провулочку підгірному потьмарене, з сусідськими оселями радощами не розважиться. Сумує, журиться там донька, а з нею заодно й отець та мати. Дотліває в дівчини-красуні надія своє ладо зустріти, побачити. А без нього й радість для неї не радість, світ білий немилий.

Друге літо минає, як полинув любий у чужу сторононьку, та й досі не вертає.

Подав був колись вість печальну, пута крицеві слізьми окроплюючи, і немає відтоді просвітку.

Не чують більше сусіди в тому дворищі ні сміху дзвінкого, ні співу веселого дівочого.

Обіцяв, лебідонько, прощаючись, привезти дарунки красні. Не треба їй ніяких дарунків, сам би вернувся. Ой, яка ж бо вона недобра, та чужа сторона, коли братика рідненького вже забрала навіки, а тепер і любого…

Не йде до дівчини сон цієї ночі. В сорочку милого наплакалась, що тільки й лишилася від нього на спомин, лежить у постелі білій, очі в темряву втупивши.

Аж ось постукав хтось у ворота, раз і вдруге, та нетерпляче так.

“Може, лихо з кимось сталося?..” — подумала.

Схопилась, засвітила, розбудила хутенько отця.

Вийшов він, одразу й повернувся. Заспокоїв:

— Подорожній на ніч проситься. А пускати якось боязко…

Не стрималась, докорила:

— Невже людська нужда за страх наш менша? Може, й мій десь отак ось стукається до когось…

Одвів подорожній коня свого в сінник, розсідлав, корму поклав, у хижу ступив, до землі вклонився з порога.

— Здорові будьте! Впізнали ви мене чи, може, вже й забули?..

Гай, гай, та чи забуде ж хто ладо своє миле?!

Моренець Володимир. Світ у зав’язі

ВЕКША. Історична повість

Кабот — верхній теплий одяг.

Гість — купець.

Тіун — княжий розпорядник, урядовець, слуга.

Векша — вивірка, білка.

Живе вогнище — вогонь, добутий тертям дерева об дерево; його вважали за священний. Через такі вогнища слов’яни-язичники стрибали, щоб відігнати од себе злих духів, хворобу.

Весь — село.

Вишгород — старе руське містечко під Києвом.

Руське море — давня назва Чорного моря.

Варяги — нормани; так у старовину руси називали скандінавські народи.

Узороччя — золоті та срібні вироби, прикраси.

Паволока — коштовна тканина.

Хідник — вулиця, провулок.

Кліть — комора, сарай.

Тул — сагайдак, чохол, у якому носили стріли.

Велес — бог торгівлі і скотарства у слов’ян-язичників.

Капище — храм язичників-слов’ян.

Волхв — служитель язичеського культу в східних слов’ян.

Харалужний — гартований, стальний.

Києва гора — гора, на якій, за літописною легендою, поселився Кий, один з трьох братів — засновників-будівників міста Києва.

Поруб — в’язниця.

Перун — головний бог у слов’ян-язичників, бог грому і блискавки.

Ромеї — римляни, візантійці.

Криця — залізо.