Борис Комар - Векша

І все ж знайшов. Уздрів він п’яного Путяту, кинувся до нього, обійняв міцно, ведмідь не витримав би таких обіймів, цілує з радощів.

Путята остовпів, очима лупає на Векшу:

— Перун мене побий, він чи то тільки його мара?..

— Хіба ж мара на людях ходить? — тряс Путяту Векша. — Отямся! Скажи: усі живі-здорові?..

— Стривай-бо, дай збагнути, — глипав Путята. — Так це ти насправді, Векшо?.. Мій братику!.. А я тебе шука-ав… Побіг ото, як ти мене одбив у печеніга, до своїх за мечем. Схопив та мерщій на поміч, хотів тебе вирятувати. Я туди-сюди, а по тобі й сліду не осталось… То де ж ти був?

— Пізніш об тім. Скоріш кажи, всі живі?

— Живі, живі… Куделя знову у Царград подався. Хотів ще мене туди взяти, та я затявся, сказав: “Не попливу більше, хоч голову утни!” Наймитую дома, в того ж таки Куделі… А в тебе, глянь, і вуса вже які одросли! Змарнів тільки дуже й почорнів на лиці…

— Про моїх не чув?..

— Та як же не чув? Живі вони! А ти боявся, бач… Куделя обминає тепера твою весь і мені боронить навіщати… Просився — не дозволив. Зате стрільник той не забуває. Він їздив до отця твого не раз. Оце й недавно був. Поміг сплатити подать. Оповідав — старі сумують дуже. Усі вважають, що ти загинув. Того літа, як у полон попав, хтось там передав Куделі від тебе вість, та й годі. Подумали: загинув. Ба ні, брешу: Яна твоя тому не вірить, стоптала ходаки, всіх розпитуючи. О, в неї вірності не менше, ніж краси!..

— Щасти ж тобі за радість цюю! — від серця мовив Векша.

— То, може, підемо й по ківшику меду перехилимо за стрічу нашу? Он там дають усім, хто хоче. Князь печенігів прогнав у поле. Кажуть, хотіли тихо напасти, але якийсь там утікач із Греччини загодя сповістив. Ти чув про це?..

— Та чув… — осміхнувся Векша.

— Ну, то ходімо.

— Не можу, друже. Взавтра стрінемось. Бувай! — і зник у юрбі.

Сяйно в теремі Ігоревім.

По всіх кутках горять світильники, в дворі, на воротях, переходах палають смолоскипи.

На пир побідний зібралися бояри, дружинники знатні Києва стольного. Прибули щойно гості й з ближніх земель — Переяславської, Чернігівської та Древлянської. Сидять вони, виряджені в дороге вбрання, на лавах довгих, килимами постелених, круг столів дубових, стравам, питвом заставлених, ждуть слова господаревого мудрого.

І Векша там скраєчку лави примостився.

Та неохоче щось підвівся з свого місця Ігор. Зирнув на Векшу, похмуро на гостей поглянув, вирік:

— Сказати вам, мужі мої ліпші, радіти нам нема чого. Отці, діди наші воздвигали славу Русі, а ми, лиш дякуючи богам, від півголих пастухів ледве врятувалися. Вдерлись би печеніги в Київ, то міг би з нього лиш попіл залишитися… Отож казав я вже не раз: чи залишатися Русі отут, — ткнув на поміст правицею, — а потім і на сонце-поле знову вийти до моря синього, чи на осраму нашу до трясовин і драгв древлянських та кривицьких назад поступатись і печерицями осісти там? Чи путі-дороги водою й долами в землі чужинські за свої вважати, чи, може, за них дань повік давати каганові поганому. Чи буде Царів город лукавий і надалі словом-клятьбою нехтувати, чи, може, наші мечі змусять його теє слово поважати?.. Та перше треба забути нині й прісно ворожнечу та усобиці у домі свому, зажити мирно, в злагоді, як живуть зерна в колосі єдинім. Тоді-бо зможемо злучити сили наші, як Дніпро-Славутич ріки поєднав! І як йому, Дніпру могутньому, не страшні тепер ані поля пекельні полудневі, ані пороги-гори кам’янії, отак і нам тоді сукупно не буде лячно жодного врага. Справдешно ж мовлено: одне дерево буря легко звалить, а лісу буйного повік не здолає… Помислімо о цім, мужі мої ліпші, й небавом раду будем радити…

Замовк Ігор, стоїть, обводить очима гостей. Всі сидять нерухомо, схиливши голови.

— Піднімемо ж ці чаші, — взяв князь зі столу срібну чару, а за ним побрали свої й гості, — за богів наших добрих, за землю Руську з стольним Київ-градом!

Задзвеніли чари, задрижав терем од вигуків голосних.

Потім пили ще за Ігоря, за князя сіверського, переяславського, древлянського.

Коли всі захмеліли, отроки привели в терем старезного сивого діда, посадили на почесному місці, щоб усім було видно, чути.

Пробігся лірник пальцями по струнах гучних, зачав неквапливо повідати, басовитим співом проказувати давню полянську думу-казку про ліс і поле, про їхню одвічну ворожнечу.

Векша слухає думу-казку, і ліс йому за Русь видається, а поле дике за орду хижу печенізьку.

Як скінчив лірник, знову підвівся Ігор, мовив: