Борис Комар - Векша

— І ще, здається мені, що один з них наперед усе вихоплюється, від задніх ніби одбивається… Чи не перекинець, бува, який до нас утікає, а ті його переймають?

— Ге, та як же люто вони зчепилися! Та як же спритно той передній мечем вимахує!..

Але не веселила брань ота рудовусого дозорця. Брови в нього нахмурились, гукнув коня подати йому.

— Що-бо ти, — придержав його за руку вогневик, — може, й собі до бійки встрянути хочеш? Не личить нам, дозорцям, вовків хижих розбороняти!

— Молодий, бачу, ти дуже! — невдоволено мовив рудовусий дозорець. — Звичаю не знаєш ратного, якщо січею нерівною, ніби розвагою якоюсь, тішишся.

Прийняв коня, відчепив з пояса шишкувату булаву й помчав навстріч печенігам. Річку хутко, немов човном, переплив, вихопився на сухе.

Передній одразу ж, пригнувшись до луки сідла, поскакав до нього, вигукуючи щось з усієї сили. Задні придержали коней, покрутились трохи, посварилися кривими мечами й зникли в травах.

З’їхався рудовусий дозорець з утікачем, дивиться на нього: з обличчя ніби й не печеніг, та чорний-чорний, як земля, чи то сонцем полуденним присмажений, чи то навмисне вимазався чимось.

— До смерті я тобі цього не забуду! — вирік зворушено по-руському втікач, скинувши печенізьку шапку і низько вклонившись.

Проте дозорець не довіряє йому, навідліг булаву тримає, глядить суворо.

— Та чи ти не впізнаєш мене?.. — дивується втікач. — Позаторік я з гостями плив у Греччину, дичину ловив он на тій річці, біля вогнища з тобою вночі сидів. Векшею звуся…

Згадав рудовусий, булаву опустив.

— Впізнав, чого ж не впізнати… Тільки чого це ти в полі гасаєш з печенігами? — спитав суворо.

— З неволі я втік, вісті лихії несу. Печеніги йдуть, хочуть зненацька, мов таті [56] Тать — злодій. , на Русь напасти. Вчора бачив: зграї свої в низинах громадять. Там їх без ліку, як хмар восени…

— Лжа! — перебив Векшу дозорець. — Каган мир довічний з нами склав.

— Зрадив каган уговір. Його цар ромейський дарами купив.

— А тобі звідки знати о тім?

— Мене в Царграді змусили в охороні царській служити. Варяг-дворак про те сказав.

Добре відав рудовусий дозорець вдачу зрадливу печенігів. Легко, ой легко можна схилити їх дарами на всякий розбій, дуже вони ласі до них! І, мабуть, правду каже оцей втікач, бо недарма печеніги ось уже скільки разів нападали на руських гостей. Не дотримує каган обіцянки перед князем, лиш звертає все те на непослух декотрих своїх підданців. Та мало вірити, треба іще й певність мати, так-бо велить йому служба княжа.

Питав-вивідував у Векші й про Царград, і про втечу, і про тії зграї печенізькі, що бачив молодик у полі неподалік од землі Руської. Все, геть усе розповів йому той і ні разу не затнувся, не сплутався в словах своїх одвітних.

А в кінці дозорець ще й поклястися велів Векші на оголеному мечі.

— Клянуся всемогутнім Перуном, Даждьбогом, пращурами своїми. Коли ж я мовлю лжу, нехай цей меч посіче мене на шматки, а святий вогонь тіла мого не пойме, а сира земля праху не прийме…

Дозорець більше не мав сумніву: якщо русич проказав таку страшну клятву, значить, він рече щиру правду.

Повернув коня, звівся на стременах і помахав рукою здаля до своїх, щоб ті сполох перший пересторожний давали.

На могилі одразу ж шугнув угору рудий стовп диму. А небавом озвався й пагорб передущий, прикиївський, що, мов велетенський шолом, зводився ген-ген посеред лісу.

— Їсти хочеш? — запитав Векшу рудовусий, коли вони під’їхали до могили, розсідлали й пустили пастися коней.

— Коли ласка ваша. А води більше.

Принесли йому воду і харч. Векша спершу припав пожадливо до барильця, потім і на їжу накинувся.

Та недовго він трапезував, тривожний окрик дозорця: “Погляньте в поле!..” — підхопив усіх на ноги.

На дальнім обрії чорнів загін печенізький.

— Будіть людей! Ведіть з пасовищ коней!.. — кидав загади рудовусий, у далеч вдивляючись.

— З десяток буде, — завважив Векша. — Це передові. Ті троє, що за мною гнались, з тої ж купи. А вся рать, гадаю, не пізніше як узавтра підійде.

Збіглося товариство раду радити, не вірить, щоб печеніги так оце напали. Вирішили виїхати їм назустріч.

— Тобі ж, — показав перстом рудовусий на вогневика, — могили не лишати. Коли почнеться межи нами брань, — сполох другий, смоляний, давай. Поляжемо ми — щодуху до своїх. Меч, спис і щит віддай йому ось, — кивнув на Векшу.