Борис Комар - Векша

Немає вже в них ні снастей ловецьких, ні сіток на рибу… Дарма, тепер кінь буде. Приведе Векша оцього ось печенізького, привчить його до роботи. Можна б знову помалу господарку заводити, але ж подать ота… Чи пощастило отцеві відбутися її? Ой, ні, мабуть, досі вже й він, і мати в холопах…

Прискаче Векша до Києва, вклониться Куделі, вблагає його виручити з біди, дати на відкуп, а там якось буде. Невже гість відмовить?

Можна б іще і Яниного отця попросить. Та чи є в нього що дати, самі, видно, не в розкошах живуть. А потім, може, і Я на вже забула — стільки-бо часу минуло. Якщо ж забула — на очі її не з’явиться… Треба спершу в Києві розшукати Путяту, той, певно, живий лишився, й розпитати його про все.

Тричі Даждьбог ішов на спочин до свого терема, тричі спинявся Векша на ночівлю, тричі схоплювався рано-пораненьку, щоб далі чимдуж поспішати. Простує все берегом, берегом, лиш зорить у далеч, підставивши груди свої розхристані свіжому вітерцю, на травах польових духмяних настояному. А далеч та — безлюдна, ясна. Отаку б йому путь до самого дому!

Та ні, не на те йшлося… Четвертого дня бачить Векша — в полі трави густії потолочені, земля руда копитами кінськими збита. А он і зграї воронів кружляють, крячуть над улоговиною широкою, ніби відлітати на зиму лагодяться. Тільки не в звичаях це воронячих зимою печалитись! Чи не побоїще, бува, яке там сталося?

Наблизився і жахнувся — дальнії улоговиська вкрило плем’я печенізьке незліченне. Піддався-таки хан намовам царя грецького — тепер сили свої збирає, щоб сараною на землю Руську потай налетіти.

Чи то ж знає люд рідний про таке лихо? Чи то ж готується він зустріти належно гостей непроханих?..

Звернув Векша свого коня в об’їзд улоговиськ, вдарив його ногами під боки. Рвонув кінь з місця, землі, здавалося, не торкалися копита, птахом мчав, вітер обганяв… Та не зміг він обігнати ночі темної: спіткнувся на горбку і впав, знеможений, каменем у високу траву. Впав і Векша в непритомі, землю з розгону обійнявши…

Підвів його вітерець досвітний, прохолодний. Глянув: кінь стоїть обіч, в дорогу проситься, ген-ген праворуч Дніпро широкий плине, в нього річка невелика вливається, а в куті між Дніпром і річкою тою могила височить, смуга борів чорніє за нею.

Чи то не ті бори-пущі, де україна землі рідної? Чи то не та могила висока, де руські дозорці недремно день і ніч чатують?

Авжеж вона!.. Он-бо й дозорець на вершечку ледь-ледь мріє. То вже рідна земля, рідні люди…

І пойняла Векшу така радість — сльози виступили на очах.

Скочив на коня, вигулькнув з трав густих, високих. І нараз йому забаглося співати. Адже, відколи в полон попав, ще ні разу не співав веселої голосистої пісні. Все лиш журливі, печальні, і то стиха, щоб ніхто не чув.

Але невчасно та пісня вирвалася з його грудей. Розбудила вона сторожу печенізьку, що затаїлась у травах побіля межі руської. Загледіли печеніги верхівця-одинака й кинулися притьмом до нього.

Світати ледь-ледь почало, коли змінилася сторожа на могилі. Стоїть на вершечку рудовусий дозорець, потягується зі сну, повітря свіже вранішнє вдихає на повні груди та все в поле ще потьмарене зорить.

Тільки що це, спросоння чи очі йому чимось запорошило? Ввижається, ніби ген-ген над травами чотири птахи. Та все низом, низом, а вгору не злітають, немовби прип’яті до землі.

Потер долонею очі, перевів їх на землю зарічну Переяславську, туманами ранковими повиту, на дальню Київську подивився, де бори від краю до краю синіють, наче хмари над обрієм, — все звичне, ніяких птахів. А знову глянув у поле, вздрів те ж саме.

— Підійди-но сюдиі — гукнув він дозорця, що біля вогню порався. — Подивись іще ти оком свіжим на поле.

Підбіг той не гаючись і собі втупився в далеч, приклавши руку до чола.

— Бачиш що-небудь?

— Либонь, бачу. Птахи не птахи, і звірів таких немає, щоб із трави настільки визирали…

Переглянулись, помовчали.

Тим часом у полі посвітліло трохи. Скоро й Даждьбог усміхнеться з неба.

— Ні, — озвався нарешті стурбовано рудовусий, — не птахи то й не звірі. Печеніги до нас на конях скачуть.

— Ай справді вони, я тепер бачу, — погодився вогневик.