Джефрі Тріз - Слідами змови

— Здоров був, Пітере!

Я жахнувся і аж підскочив од несподіванки. Це був Тем Берні з Мангрісдейла. Він мене добряче налякав, бо я не чекав, що зустріну тут когось знайомого. Наші всі ходили на базар до Кезіка.

Старий, очевидячки, знав усе. В його сірих очах блиснула усмішка, і він приклав до губів дебелого пальця.

— Не бійся, мій хлопчику! Я нікому нічого не скажу. Але виявляється, Пітере, — захихотів він, — ти кепсько кидаєш камінці. Чому ти в нього не влучив, га? Багато хто з нас потанцював би на радощах в день його похорону.

— Таж він мчав як навіжений, — винувато пояснив я.

Тем споважнів.

— Краще тобі, Пітере, негайно вшитися з наших місць. Кажуть, що сер Філіп учора був наче не при собі од люті. Не тому, що ти кинув камінь, а що зруйнували його чудову стіну. Він присягається помститися всім, хто до цього причетний; але ти, очевидячки, єдиний, проти кого вони мають докази. Не хотів би я бути на твоєму місці, Пітере.

— Та я оце й хочу втекти на деякий час, — признався я.

— Добре зробиш. Надто вже багато суддів приятелюють з сером Філіпом. Навряд чи вони будуть до тебе поблажливі. А куди ж ти хочеш податися?

— Мабуть, у Шотландію…

Тем похитав головою.

— Вони й чекають на це. В Карлайл уже послано наказа затримати тебе, якщо ти там з'явишся. Це я знаю напевно.

— Але ж я можу піти навпростець через гори, минаючи Карлайл.

— Твій шлях перегородять великі ріки. Двадцять років тому я побував у тих краях.

Тобі доведеться долати їх бродом або шукати мостів. Тебе помітять, почнуться розмови про те, що в горах блукає хлопець.

— Ну що ж, я подолаю їх плавом, — сказав я.

— Навіть не пробуй — утопишся ні за цапову душу.

Його слова роздратували мене. Адже я плаваю не згірш за дорослих. Дехто думає, що коли я невеликий на зріст, то, значить, і не сильний. А я колись запливав на багато миль, купаючись у Дервентвотері.

— Не турбуйтеся за мене, містере Берні, — відмовив я. — Мабуть, краще не розповідати про свої плани. Якщо вас питатимуть за мене, вам не доведеться брехати.

Потому я з гідністю побажав йому доброго здоров'я і пішов геть. Мені зовсім не хотілось признаватися, що я й досі не маю ніяких планів. Отож я почав роздивлятися по базару, щоб знайти якогось заїжджого купця, що потребував меткого хлопця ходити коло коней. Я гадав, що мені легше буде вибратися з Пенріта, приставши до подорожньої компанії.

Та виявилося, що це нелегка справа. Я був поспитався одного чоловіка, але він послав мене під три чорти. Я спитав другого. Знову невдача. Третій відповів лагідніше:

— Ні, я справляюся сам. А якби мені був потрібний хлопець, то я б уже давно його взяв дорогою. Щодня не менше як десяток пропонують свої послуги. Від таких як ти одбою немає по всій країні. А де зараз знайдеш роботу? Послухай-но, хлопче, моєї поради та вертайся додому.

— Мені нікуди вертатися, — сказав. — Я сирота.

— Всі ви сироти, — зауважив купець і повернувся до пані панотцевої, що прицінювалася до шматка зеленого кендальського краму. Він, видно, мені не повірив.

Біля одного великого заїзду стояв огрядний чолов'яга в старому шоломі і вистукував у маленький барабан. Люди реготалися з цього видовища: барабанчик прекумедно підскакував на його величезному череві. За мить він спинився, озирнув усіх з добродушною усмішкою і заговорив. У нього був чудовий голос — лункий, наче дзвін. Хоч на майдані стояв тисячоголосий гамір, чути було кожнісіньке його слово.

Він оголосив, що до міста прибули славетні лондонські актори. Вони покажуть одну з найкращих у світі п'єс — «Трагічну історію короля Річарда Третього». П'єсу вибрано з особливої поваги до добрих громадян Пенріта. Адже лихий горбань-узурпатор мешкав колись в отому будинкові, що до нього можна докинути грудкою, а дужий чоловік може й доплюнути! То хіба ж пенрітські городяни не схочуть знову побачити справжнісінького Річарда Третього у виконанні лондонського актора, що грав перед самою королевою Єлизаветою? Адже разом з ним виступить уся лондонська трупа у супроводі барабанів, сурм та інших інструментів, як і належить. Дирекція не зважає ні на які витрати. Вхідна плата — одне пенні, а за місце на ослоні — ще одне пенні зверх вхідної плати. Вистава починається зараз у дворі заїзду.

Я один з перших віддав своє пенні.

Мені хотілося чимось розвіяти тугу за домівкою і страх перед смертю або в'язницею, що чигали на мене. Отож я зайшов у двір і віддав ще одне пенні за місце на ослоні, де я міг дати спочинок своєму стомленому тілу, а потім іще одне (яке нерозважливе марнотратство!) за кусок смаженої баранини на шпичці. Як приємно було знову зажити гарячої їжі!