Джефрі Тріз - Слідами змови

— Чого тобі? — відгукнувся я.

— Тебе кличе вчитель, — сказав він відсапуючись.

Я подивився на сонце. Очевидячки, було десь по дванадцятій, до початку уроків лишалося біля години.

— Хай зачекає,— мовив я.

— Атож, хай зачекає,—докинув з посмішкою Тім. — Скажи йому, що шукав нас скрізь і не знайшов.

— Е ні, краще йди зараз. Там до тебе прийшли чужі люди.

— Чужі люди? — перепитав я здивовано.

— Їх двоє, — пояснив він. — Один констебл, а другого я не знаю. У них твоя зелена шапка…

Як тільки він згадав зелену шапку, я відразу зрозумів, що справи кепські. Мабуть, я дуже зблід, бо Тім витріщився на мене.

— В яку це ти, Пітере, вскочив халепу?

— Ні в яку, — відповів я.

Це була, звичайно, неправда, але я говорив механічно, водночас напружено міркуючи. Скажу вам не соромлячись: я перелякався. Та ви теж перелякалися б на моєму місці. Адже їм до рук потрапила моя шапка, і вони довідалися, хто її власник. Я не знав, на яку кару заслуговував той, хто кинув на людину камінь, але оскільки та людина була одним з найвпливовіших джентльменів у всій окрузі, я міг собі уявити, що кара буде нелегка. Мене чекала якщо не шибениця, то, мабуть, в'язниця, а на додачу мені могли одрізати вуха або вирвати ніздрі чи відбатожити. Головні свідки будуть слуги сера Філіпа, а вони охоче ствердять присягою все, що скаже їхній хазяїн.

І зразу ж мені спало на думку те, що спало б кожному хлопцеві на моєму місці: тікати додому. Цей інстинктивний потяг неодмінно охоплює всіх нас, аж поки ми станемо дорослі. Хлопець не уявляє собі такої біди, щоб з неї батько не міг його вирятувати.

Я схопив Натанієла за вуздечку і скочив йому на спину.

— Я їду додому. Не виказуйте мене, хлопці. Ти, Джорджі, мене не знайшов. А ти, Тіме, скажеш, що розминувся зі мною біля Чернцевої скелі.

Хлопці здивовано вирячили очі.

— Ти що, хочеш прогуляти уроки? — спитав Джордж. — Та ж старий з тебе шкуру зніме.

— Я боюсь не його, — відповів я, намагаючись говорити величним і трагічним тоном. — Я боюся потрапити до рук шерифа, а може й ката!

І, не гаючи ні хвилини, я затопив п'яти в округлі Натанієлеві боки та й поскакав учвал.

Я почував себе пречудово — поки був на виду у хлопців. Але коли мій Нат перейшов з чвалу на клус, а з клусу на швидкий крок, а з швидкого кроку на повільний — що крутіша ставала дорога, — я менше й менше почував себе героєм.

Оце то халепа! Мені таки страшенно не пощастило! З усіх двадцяти — тридцяти чоловік, що руйнували стіну сера Філіпа, вистежили мене єдиного, хоч насправді я зробив менше за інших. Але ж я вчинив злочин: кинув у людину камінь — і не влучив. Здавалося б, провина не дуже й страшна. Змалечку я не раз шпурляв на людей каміння і часто влучав, а проте констебл не робив жодної спроби мене заарештувати. Річ у тому, що я підняв руку на сера Філіпа Мортона.

Як я гнав на гору бідолашного Натанієла! Він докладав усіх зусиль, щоб іти якомога швидше під палючим сонцем. Я дуже боявся, що мене схоплять, перш ніж я доїду додому. Раз я почув за спиною цокіт копит, але це, виявилося, їхав один кезікський джентльмен. Він поминув мене, кивнувши, як звичайно, головою. В кожному разі це свідчило, що він ще нічого не чув про мій злочин.

Мені завжди було приємно звертати з битого шляху на стежину, що веде долиною до нашої хати і там кінчається. Та ще ніколи не відчував я такої радості, як тієї миті, коли бескиди розсунулися і переді мною відкрилася зелена долина Лонсдейла, де кипіли молоком бурчаки і спливав до неба дим з коминів нашої оселі, а також з господ наших горішніх і долішніх сусідів.

Я боявся, що мені доведеться шукати батька в горах; аж ні, він був удома — стояв на ґанку і, приклавши до лоба долоню, стежив, як Натанієл, розбризкуючи воду, долає бурчак.

— Дяка богові! — вигукнув він.

Почувши ці слова, з хати вийшла мати, витираючи очі синім полотняним фартухом. Очевидячки, їм усе вже було відомо.

— Мені дуже шкода, що так сталося, — тільки й зміг я вимовити. — Не турбуйтеся за мене.

— Тобі треба тікати звідси, — сказав батько, що вже, напевно, обміркував становище. — Поки все утихомириться, краще на деякий час зникнути з дому. Чи ти набагато їх випередив?

— Не знаю, — відповів я. — Годину, мабуть, я ще буду в безпеці.

— Куди ж йому податися? — заголосила мати. — Аби мій брат, що мешкав у Карлайлі, був живий, то послали б хлопця до нього, а так… — Вона повернулася до батька. — Чи ж не краще йому лишитися вдома і зустріти їх не ховаючись? Я певна, що хлопець не вчинив нічого лихого, він завинив не більше за інших. Та ж немає в нашій долині такого чоловіка, котрий не присягнувся б, що наш син — порядний хлопець.