Джефрі Тріз - Слідами змови

Коли батько випинає свою руду бороду трохи вище, ніж звичайно, посміюється сам до себе й бубонить: «Полиште це на мене. Та не бійтеся: справа цілком безпечна» — значить, буде на що подивитися.

Але ж тієї ночі, здавалося, ніщо нам не загрожувало. Все трималося в цілковитій таємниці.

Навіть Том і той нічого не відав, аж поки батько збудив нас опівночі, загадав узяти дерев'яні черевики і нишком зійти вниз. Тоді ми вже самі відразу здогадалися, навіщо ми йому потрібні.

Наша родина щасливо жила собі в долині, доки молодий сер Філіп Мортон успадкував два роки тому маєток свого діда. Браунріги, Бели, Аткінсони, Гадсони, Кокбейни — всі ми були фермери з діда-прадіда і випасали на полонинах овець з часів Вільгельма Завойовника чи то заснування Риму, а може й од великого потопу. Ми, державці власних земель, не залежали ні від кого, опріч короля, і не знали інших повинностей, крім участі у війську під час шотландських наскоків. Ми не належали до дворянства, а були вільні селяни — йомени — і не боялися ні людини, ні чорта. Отож, звичайна річ, нам було начхати на молодого лицаря, що ходив з напахченою хусточкою і не знав, де у вівці голова, а де хвіст.

Та сер Філіп скоро показав нам, що він зовсім не з м'якого тіста. Вдача у нього виявилась аж надто тверда. Ми щиро співчували фермерам, що жили під горою і орендували його грунти, — їхня орендна плата стрілою підскочила вгору. Потім він звернув свою увагу на нас.

Зачепити нас було важче. Але все-таки він знайшов спосіб.

В долині понад річкою тяглися луги, що споконвіку вважалися за громадські. Я не кажу, що вони не належали нікому. Вони належали нам, Браунрігам, Белам і геть усім іншим фермерам, що сторіччями обробляли Лонсдейлські землі. І хай би хто посмів обгородити ті луги кам'яною стіною і назвати їх своїми — хоч би навіть він був чоловік грошовитий і звався «сером».

Саме так і вчинив того літа сер Філіп.

Одного чудового ранку на лузі з'явилися його люди та й заходилися мурувати стіну. Більшість наших чоловіків тоді саме подалися в гори — я був у школі в Кезіку, — і коли містер Аткінсон прийшов усовістити напасників, вони погрозили, що вкинуть бідолашного старого в Грету. Отож перш ніж ми отямилися й зібралися на раду, стіна вже була зведена. Ми, звичайно, протестували, але запізнілий протест все одно що холодний куліш — з нього дуже мало пуття.

Сер Філіп збиткувався над нами. Він спитав, де наші папери на право власності, помахав сувоєм пожовклих документів, писаних латиною, які бозна про що свідчили, й визивно запропонував жалітися на нього в суд.

Але ніхто не хотів звертатися до суду. У нас не було грошей на адвокатів, та ми їм і не довіряли. До того ж, казав мій батько, з якого це доброго дива ми маємо принижуватися перед суддями, уклінно прохаючи їх повернути нам землю, що є й споконвіку була наша власність?

Ось чому тієї ночі долину сповнили рухливі тіні.

Від кожної ферми до умовленого місця прямували дорослі чоловіки й молоді хлопці. І умовленим місцем була стіна сера Філіпа Мортона.

Нова стіна виразно біліла проти місяця, що тим часом здійнявся вище й осипав її своїм промінням. Вже видно було лиця людей — білі, без звичайного рум'янцю. Люди віталися з нами й усміхалися, виблискуючи зубами. Все було майже точнісінько так, ніби ми збиралися полювати лисиць — не вистачало тільки собак.

Батько багатозначно скинув оком на місяць, що спокійно плив безкраїми небесними просторами, ніби «Золота лань» [1] «Золота лань» — корабель англійського воїна й мореплавця Френсіса Дрейка, що в 1577–1580 рр. обплив на нім навколо земної кулі. .

— Добру часину ми вибрали з вами, друзі, — якраз перед світом. Але перш ніж ми заходимося робити своє діло, я хотів нагадати всім, а надто нашим хлоп'ятам, на яку справу ми зважились.

Всі ми скупчилися навколо нього, і він примусив нас дати урочисту клятву, що ми нікому не прохопимось жодним словом про цю нічну пригоду. Сер Філіп нічого не вдіє з цілим селом, але якщо він матиме докази проти одного чи двох, то постарається зігнати на них всю свою злість.

— Держіться купи й тримайте язик за зубами, — скінчив мій батько. Потому він зумисне спроквола поплював на руки, приступив до стіни й штовхнув верхній ряд каміння. Ніколи не забуду, як заторохтіло, падаючи, дрібне каміння. Тепер уже відступати було нікуди.

Всі взялися до роботи, поклавши розвалити чудову стіну сера Філіпа.

Муровано її, звичайно, сухим способом, так, як у наших краях будують загін на овець. Грубі кам'яні брили не зв'язували вапном, а дбайливо припасовували одна до одної — потрібна була неабияка майстерність, щоб звести таку стіну, — а через рівні проміжки вставляли потрібного розміру та форми сполучні каменюки. Вправно змурована стіна не боялася зимових ураганів і снігопадів. Той мур, що його вибудував своїми руками під Бленкетрою мій дід, стоятиме ще довго навіть після моєї смерті.