Димитр Ангелов - Сміливий чунг

Над лісом з’явилась ціла хмара крі-рі. Вони швидко пролітали поміж вітами і, глухо каркаючи, падали на темно-сиві плями. Мов з-під землі, виринули хе-ні та гру-су і з нечуваною люттю накинулись на звіряток. Хижаки впивалися в пухнасті тільця кігтями та дзьобами, ковтали їх живцем, роздирали на шматки й оббризкували їх кров ю кору дерев і землю. Лискучий тсі-тсі вправними, різкими рухами шиї та плескатої голови хапав їх по кілька одразу й жадібно ковтав. Зажерливий клуп розправив своє кулясте тіло, роззявив пащу і, не встигаючи проковтнути спійманих звіряток, хапав інших. То було несподіване й не бачене досі ласування звірів, що живилися м’ясом. Кожен намагався проковтнути якомога більше темно-сивих звіряток.

Але на місце загиблих прибували все нові й нові. Темно-сиві плями безупинно збільшувались, росли, зливалися одна з одною, утворюючи ще більші. Тваринам, що пожирали їх з такою жадібністю, самим уже загрожувала смертельна небезпека. Вже зник під тілами звіряток кулястий клуп. Незабаром вони оточили з усіх боків тсі-тсі; на нього кидалися все нові й нові хвилі. Плазун затрясся в лютих корчах. На деревах заворушилося безліч малих і великих тсі-тсі. Вони обвивали гілля дерев, наче живі лискучі гірлянди. Згодом повтікали гру-су та хе-ні. Промчав запізнілий ланч із задраним хвостом, заглушаючи все навкруги хриплим і зляканим ревом. І от перед цією нестримною хвилею темно-сивих пухнастих звіряток, що заливала ліс, панічно тікали, охоплені нечуваним жахом, великі й малі звірі.

То були ми-ші, які йшли невідомо звідки й поїдали все, що траплялось їм на шляху.

Сила грау була казковою. Але хо-хо був набагато сильніший за нього, бо міг одним ударом свого довжелезного носа переламати хребет будь-якому звірові. Проте зараз хо-хо першими втікали від ми-ші, від цих маленьких, слабких звіряток, бо ми-ші скупчувались коло їх товстих, незграбних ніг, відгризали їм пальці, і хо-хо не могли від них захиститися. Добродушним велетням не лишалось нічого іншого, як тікати. Таким чином, найслабіші істоти запановували над наймогутнішими.

Ревіння й тупіт звірів, що втікали, затихли, але натомість здійнявся новий, суцільний шурхіт, який заполонив увесь ліс: незліченна маса ми-ші, які весь час прибували й прибували, з’їдала все, що тільки могла — кору, листя, траву, коріння… Здавалося, що десь поблизу шумить величезний водоспад або кипить гігантських розмірів казан. Чунги дивилися й слухали, не можучи уявити собі, що буде далі.

Тимчасом ми-ші почали копошитися вже й на деревах. Стовбури й гілля набули темно-сивого кольору. Повислі, мов гірлянди на вітах, тсі-тсі почали падати вниз, зникаючи в темно-сивих хвилях, які одразу ж немов закипали над ними. І це кипіння було ознакою того, що з тсі-тсі, які падали з дерев, ставалося щось жахливе.

Охоплені невимовним жахом, хвостаті чін-гі несамовито закричали. Заревли й чунги. Інстинкт підказував їм, що над лісом нависла страшна загроза, що вона може знищити і ліс, і все живе в ньому. І вони вступили в боротьбу з цією спільною для всіх небезпекою.

Перше темно-сиве звірятко, яке доторкнулося до ноги чунга, він розчавив легеньким натиском пальців. Чунг здивувався — таке маленьке і пухнасте було це звірятко. Однак за першим ми-ші з’явився другий, за другим — третій, четвертий… Вони лізли знизу один за одним, збивалися в густу масу, вкривали дерева й віти.

Тоді розпочалася неймовірна і неповторна боротьба. Чорні постаті чунгів заметушились на гілках, ніби підхоплені вітром. Вони душили пальцями, топтали ногами й скидали на землю маленьких звіряток, що вже копошились на горішніх гілках, проте безсилі були спинити їх нестримний натиск. У них уже темніло в очах, дерев’яніли пальці, але навальний рух темно-сивих ми-ші не припинявся. Настала мить, коли чунги збагнули, що самі можуть стати поживою для темно-сивих маленьких хижаків, які все прибували, скупчуючись коло них і оточуючи їх звідусіль. Тоді чунги не витримали й кинулись тікати.

Чунг і пома боролися з ми-ші кожне окремо, кожне за себе, проте не могли зрозуміти, чи боронили вони самих себе, чи намагалися захистити весь ліс. Чунг боронив лише себе, пома — себе й малого чунга, що мовчав і трусився всім тілом, притулившись до її грудей. Зелене ложе вкрилось тілами вбитих ми-ші. І раптом сталося щось несподіване, ніколи не бачене досі в житті чунгів. Несвідомо підкоряючись інстинктові самозбереження й материнства, пома враз нагнулася, вхопила в передні кінцівки велику гілку и замахнулася нею на темно-сиву масу, що насідала згори. Одним ударом гілки вона скинула вниз сотню ми-ші, і вони попадали, наче струшені поривом вітру.