Димитр Ангелов - Сміливий чунг

Прокинувшись від перших золотих променів світила, що піднялось над лісом, пома лежала горілиць на своїй зеленій постелі й мовчки дивилася крізь листя у небесний простір. Минуло вже багато днів, як у її жилах почало розливатись якесь нове відчуття, зовсім відмінне від усіх інших, відомих їй досі. Це нове, невиразне почуття пройняло всю її дику, первісно дужу натуру и зробило її покірною і ніжною. В набубнявілих молочними соками грудях затрепетала якась незнана досі особлива радість, якесь невідоме передчуття, котре важко було усвідомити, але яке говорило їй, що з нею має статися щось дуже приємне. Це передчуття пройняло всю її істоту, і вона цілком віддалась під його владу. Пома чекала того невідомого з невимовною радістю й тривогою. Чекала, хоч і нездатна була зрозуміти, що з нею станеться. Задерикуватість її зовсім зникла, і дивна, незвична лагідність світилась на її зморшкуватому, потворному виду.

І лише цього ранку те невиразне почуття врешті стало їй зрозумілим і примусило її лице засвітитися радістю: вона народить нового чунга! Як саме це станеться, того вона не знала, але була спокійна і впевнена, як усі інші поми в лісі. Вона лежала, невиразно уявляючи те, що мало статись, і безвладно підкоряючись невідомому, але спільному для всіх пом законові природи.

Біле світило зійшло над лісом і обсипало вогняними стрілами велетенські дерева. Ліс заблищав яскраво-зеленими барвами. Внизу, між деревами, зашаруділи кроки малих і великих тварин, які живились травою та листям. Із темних надр землі хлинули животворні соки і, наче кров у жилах, заграли у високих верхівках дерев. Хвостаті чін-гі застрибали на ближніх і дальніх гілках, здійняли одчайдушний галас.

Чунг прокинувся, позіхнув і потягнувся. Ненароком доторкнувшись до поми, що лежала поруч, він обернувся до неї. Вона лагідно дивилась на нього, і в її очах світилися тепло й безмежна покора. Чунг швидко підвівся й здивовано глянув на неї. Потім випростався і голосно, протяжно заревів. Крикливі чін-гі злякано вмовкли й принишкли на гілках.

Несвідомо, за інстинктом, заповіданим йому всіма попередніми поколіннями, чунг сьогодні мусив назбирати для поми плодів набагато більше, ніж звичайно. Він подряпався вгору, та, ще не діставшись навіть до першого плода, раптом спинився й прислухався. Його увагу привернув віддалений і досі нечуваний, незнайомий шум і тріск. Він швидко повернувся й зліз до самої землі, готовий тієї ж миті відбити будь-яку небезпеку, що могла б загрожувати помі.

Шум наближався й ставав дедалі сильнішим… Раз по раз долинало могутнє уривчасте хукання, наче то хукало ціле стадо хо-хо. Згодом між стовбурами дерев з’явився сірий великий хо-хо. Він повільно просувався вперед, махаючи довгим, гнучким носом, розчищаючи собі дорогу. Товсті ноги велетня, на яких трималося в багато разів товще його тіло, ламали низькі кущі, топтали траву. Слідом за ним ішов другий хо-хо, потім ще і ще. Всі вони повільно й важко рухались уперед, вимахуючи довгими носами та роблячи собі в суцільних заростях широкий прохід. Незабаром хо-хо стало так багато, що вони заповнили всі прогалини між деревами, заступили своїми тілами їх стовбури.

Чунг заспокоївся: хо-хо не вміли лазити по деревах і нікого не вбивали, якщо на них ніхто не нападав. І, не звертаючи більше на них уваги, він знову поліз угору й зник у густому листі. За якийсь час пома побачила, як він ніс два великих плоди, притискуючи їх передньою кінцівкою до грудей. Поклавши плоди біля поми, чунг знову подряпався вгору й приніс ще два, потім іще два. Після того він знову зліз на найнижчу гілку: небезпека могла загрожувати помі лише з землі. І хоч добре знав, що ні грау, ні грі, ні будь-яка інша тварина не могла вилізти туди, де була пома, він вирішив стерегти її і весь насторожився. Однак побоювання його були марні. Хо-хо ставало дедалі більше, і чунг з цікавістю дивився на них: стільки хо-хо йому ще ніколи не доводилось бачити.

Чунг не міг порахувати, скільки їх тут зібралося. Вір умів рахувати плоди, та й то лише до трьох-чотирьох, а далі збивався. А хо-хо було так багато, — більше, ніж будь-коли, що порахувати їх годі було й думати. І цікавість чунга поступово замінилася здивуванням. Потім його охопив неспокій: хо-хо нашорошували вуха і, похитуючи довгими носами, якось незвично, збентежено хукали. Від цього хукання у чунга з’явилось передчуття чогось тривожного й лихого.

Для чунгів час не існував. Стрибаючи з гілки на гілку, вони могли визначити відстань між ними якимось внутрішнім чуттям. Що ж до часу, то ці істоти не мали іншої міри для нього, крім відчуття постійної, завжди ритмічної зміни світла темрявою, темряви світлом. Тому чунг не міг сказати, скільки часу він пробув на нижній гілці дерева. Якась невідома сила, про яку він не мав ніякого уявлення, змушувала його лишатися тут, на цій самій гілці, не знати доки й чого. Для нього таких питань не існувало. Він уже зголоднів і почав жувати соковите листя й молоденькі пагінці, які легко міг дістати.