Димитр Ангелов - Сміливий чунг

Коли на світанку гнів неба угамувався і вранішні сутінки розсіяли темряву ночі, чунг і пома почули під собою рев численних очманілих тварин. А коли вже цілком розвиднілось, вони побачили, що велетенські дерева наче пливли по воді. Широка ріка піднялася й залила водою весь ліс. На її блискучій поверхні погойдувались тіла утонулих тварин. Довкола, наскільки сягало око, чунг і пома бачили тільки воду й воду, що безугавно насувалася, клекотіла, піднімаючись все вище й вище, А дощ не вщухав.

Чунги забули про те, що вони, мокрі, забули, що на деревах ростуть плоди, що вже настав ранок, що гуркіт неба врешті затих. Охоплені жахом, вони дивились на повінь і вже відчували нову небезпеку. Стовбури дерев поступово зникали з очей: вони дедалі більше ховалися під водою, що весь час прибувала. Нарешті вода досягла й тих гілок, на яких вони сиділи.

Зіщулившись, тремтячи від холоду й жаху, чін-гі першими подряпались на горішнє гілля. Слідом за ними полізли й чунги. В грудях у них затрепетало незнайоме їм досі почуття тривоги: вода заливала дерева, вода затопила весь ліс, вона затопить і їх!.. І це почуття видобуло з їхнього горла цілком новий, незвичайний навіть для них самих тривожний і протяжний рев. Вони мов благали небо припинити зливу й прибування величезної маси води. Заворушилися темно-сиві ми-ші й полізли на горішнє гілля.

Друга ніч застала збентежених і тремтячих чунгів ще вище на деревах. Вода під ними невпинно прибувала. Крі-рі злітали з верховіть і з тривожним писком та зловісним карканням зникали в потемнілому небі над лісом.

На третю ніч чунги полізли ще вище. Тонкі віти не витримували їх ваги й почали згинатися під ними. Під одним чунгом обламалася гілка, і він разом з нею почав падати униз, але із спритністю маленького чін-гі швидко перевернувся в повітрі й ухопився за товщу гілку. Другий, уже старий, знесилений втомою та голодом чунг не витримав — розтулив пальці й шубовснув у воду. Змахнувши раз-другий передніми кінцівками, він зник під водою.

Тривожний писк крі-рі затих, затихло й ревіння тварин — наче їх усіх поглинули хвилі. Не чути було вже нічого, крім плеску води. Зголоднілі чунги та чін-гі обгризали кору на вітах і мовчки жували її.

В цю ніч вода почала спадати. Дощ урешті перестав лити, і, коли розвиднілось утретє, небо було ясне й чисте. Знову зійшло біле світило, обдавши ліс гарячим промінням. Від гілля на воду впали тонкі доегі тіні, що звивалися, мов переплетені тіла тсі-тсі. Від волохатих тулубів чунгів здіймалась пара.

Пома розслабила затерплі м’язи і, перевівши дух, зітхнула. Потім глянула на маленького чунга — він знову почав ссати грудь і голосно плямкав. Тільки він один не відчув страшної небезпеки, яка загрожувала загибеллю всьому лісові, а разом з ним — і чунгам. Він ще був надто малий, щоб зрозуміти все, що сталося.

Вода весь час спадала: вже показалося з-під неї нижнє гілля дерев, потім виринули й побілілі стовбури. Знову заснували на деревах важкі постаті чунгів. Почали кричати хвостаті чін-гі. Маленькі ми-ші, що сиділи, причаївшись, на самих верхівках дерев, закопошилися знову.

До вечора вода зовсім спала. І коли почало сутеніти, заспокоєні чунги заходились ламати галуззя й готувати собі лігва. Марно прислухалися вони, чи не почують реву якоїсь тварини. Ліс неприродно мовчав.

Ліс заснув у глибокім мовчанні й прокинувся теж мовчки. Перші крики чін-гі пролунали на деревах і самітно затихли. Чунги нашорошували вуха, силкуючись вловити який-небудь звук, пильно вдивлялися крізь віти, чи не з’явиться якась тінь, але марно. Навколо було тихо, незвичайно тихо. Ця дивовижна тиша здалася їм ще небезпечнішою, ще підозріливішою, ніж коли б вони побачили навіть грау.

Буря пообривала з дерев усі плоди, і чунги зрозуміли, що мусять злізти на землю, щоб трохи підкріпитись. Та, боячись цієї мертвої тиші, ніхто з них не наважувався зстрибнути першим. Щось незбагненне породжувало в них почуття, набагато сильніше, ніж страх перед наймогутнішим і найжорстокішим хижаком. І, гнані цим почуттям страху та невідомої небезпеки, вони почали збиратися невеликими групами. Близькість інших чунгів в кожного з них ніби вселяла більшу впевненість. І вони не поспішаючи стали перелазити з гілки на гілку, підозріливо прислухаючись, уважно принюхуючись та озираючись. Їх тулуби звисали над землею, мов поприв’язувані до гілок мішки.

Першим на землю зіскочив чунг і, швидко випрямившись, притулився спиною до дерева. Очі його неспокійно забігали навколо. Слідом за ним позлазили й інші чунги. Кожен мерщій схоплювався й притулявся до якого-небудь дерева. Потім усі гуртом поміж кущами й деревами рушили вперед, напружуючи зір і слух, опустивши передні жилаві кінцівки й приготувавшись до будь-якої несподіванки.