Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Мандрівники трохи відпочили і знову рушили вздовж берега бухти. На гребенях скель тулилися тисячі птахів: фрегати, фульмари, чайки й велетенські альбатроси, які сиділи нерухомо на гостроверхих стрімчаках.

До четвертої години без особливих зусиль пройшли десять миль. Жінки виявили бажання йти далі, не зупиняючись, аж доки за мапою дорога не змінить напрямок. Тоді треба було, посуваючись попід кряжем з кількох гір, оминути їх і заглибитись у долину річки Вайпа.

Удалині простиралось неозоре зелене лугове море. Здавалося, що йти ним буде суцільним задоволенням. Та коли мандрівники підійшли до зеленого килиму, то з прикрістю побачили, що йти ним буде не так-то й просто. Замість трави перед ними постали нескінченні чагарники з білими квітками, серед яких виднілась незліченна кількість високої папороті, вельми поширеної у Новій Зеландії. Довелося прокладати дорогу поміж деревовидними стеблами, що було не дуже приємно. Надвечір зробили привал. Мандрівники подолали чотирнадцять миль, тож слід було подбати про відпочинок. Повлягалися під покровом чудових норфолкських сосен. Ковдр не бракувало, тож мандрівники порозстеляли їх і непогано влаштувались на нічліг.

Гленарван ужив необхідних заходів безпеки. Двоє озброєних чоловіків мали вартувати до ранку. Багаття не палили. Вогняний бар’єр – чудовий захист від хижаків, однак у Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів, ні ведмедів; щоправда, їх повною мірою заміняють самі новозеландці, а вогонь напевне привернув би увагу цих двоногих ягуарів.

Ніч перебули благополучно. Турбували лише настирні піщані мухи – нгаму, як їх називають туземці, та аж надто нахабне сімейство пацюків, яке старанно поточило мішки з провізією.

Наступного ранку, 8 лютого, Паганель прокинувся як ніколи спокійний. Можна навіть було подумати, що він повністю змирився зі своїм перебуванням на новозеландській землі. Йому досі не трапилися маорійці, яких географ особливо побоювався. Ці кровожерливі істоти навіть не тривожили вченого уві сні, про що він з приємністю поділився з Гленарваном.

– Мені здається, що нам пощастить під час цієї невеличкої подорожі, – додав він. – Сьогодні ввечері ми маємо добратися до сутечі Вайпи і Ваїкато і вийдемо на оклендську дорогу. Ну а там вже нічого боятися зустрічі з туземцями.

– А яку відстань нам доведеться подолати до злиття рік Вайпа і Ваїкато? – запитав Гленарван.

– П’ятнадцять миль. Майже стільки, скільки ми подолали вчора.

– Але цей ненависний чагарник дуже гальмує, – зауважив Гленарван.

– Аж ніяк, – заперечив географ. – Тепер ми йтимемо уздовж річки Вайпи. Це легка дорога, тож ми дуже швидко подолаємо її.

– Тоді вперед! – вигукнув Гленарван, бачачи готовність своїх супутників.

Спочатку чагарник заважав мандрівникам іти. Але тут не пройшов би повіз, і кроку б не ступили коні, тож мандрівникам не доводилось шкодувати за своїм австралійським фургоном. Доки крізь ці чагарі не прокладуть цивілізованих доріг, Нова Зеландія буде доступною самим лише пішоходам.

Незліченні різновиди папороті з не меншою впертістю, ніж маорійці, стали на захист рідної землі від чужинців. Тому маленькому загону довелось подолати велику кількість перешкод. Однак мандрівники дістались річки Вайпи навіть раніше полудня й відтіль без ускладнень просувались на північ уздовж її крутого берега. То була невимовної краси долина, яку живили невеличкі чисті гірські річки, що примхливо звивалися довкола чагарників.

За даними ботаніка Гукера, у Новій Зеландії налічується до двох тисяч видів рослин. З них п’ятсот є суто новозеландськими. Тут рідко трапляються квіти, мало однорічних рослин, але не бракує папороті, злаків і зонтикових. Подекуди, оддалік від берега, над темною зеленню здіймались високі дерева: метросідерос із яскраво-червоними квітками, норфлокські сосни, туї з вертикальними гілками й різновид кипарису – риму, такі ж меланхолійні, як і їхні європейські родичі. Стовбури цих дерев потопали в зеленому морі папороті.

Поміж гілок великих дерев і над кущами пурхали й теревенили какаду, зелені з червоною смужкою какарікі, таупо з розкішними чорними бакенбардами і папуги, що їх природознавці нарекли «південні нестори», завбільшки з качку, руді, з яскравим підпушком крил.

Майору з Робертом пощастило підстрелити кілька болотяних куликів і куріпок, навіть не відходячи від друзів. Олбінет на ходу обпатрав дичину. Що ж до Паганеля, то, байдужий до дичини як до гастрономічного об’єкта, він прагнув роздобути собі якусь пташину, що водиться лише в Новій Зеландії. Допитливість науковця взяла гору над апетитом мандрівника. Він згадав описи місцевої пташки туї. Європейці називають її пересмішником за безугавне глузливе воркування, а ще кюре – за оперення з чорно-білим комірцем, достоту, як сутана.