Жуль Верн - Діти капітана Гранта

За кілька днів полковник Гольд із загоном силою взяв це укріплення. Саме цього дня прозвучав перший постріл колоніальної війни.

– Яка численність маорійців? – запитав Джон Манглс.

– За останні сто років кількість маорійського населення значно скоротилась, – відповів географ. – У 1769 році Кук нарахував їх до 400 тисяч осіб. А в 1845 році, згідно з переписом тубільного протекторату, кількість маорійців скоротилася до 109 тисяч. Наразі попри хвороби, алкоголь та убивства на обох островах все ж налічується 90 тисяч тубільців, зокрема 13 тисяч воїнів, які, здається, ще довго завдаватимуть нищівних ударів англійським військам.

– І що, повстанці перемагали у битвах? – запитала леді Гелена.

– Так. Навіть англійці захоплювалися відвагою новозеландців. Дикуни добре ведуть партизанську війну, здійснюють вдалі напади, відважні у сутичках. Вони налітають на невеличкі загони регулярних військ і грабують садиби англійських поселенців.

Генерал Камерон не почувався тут у безпеці, бо за кожним кущем могли причаїтися дикуни. У 1863 році після тривалих кровопролитних боїв маорійці надійно осіли у верхів’ї річки Ваїкато, захистивши свої позиції на кінці пасма крутих горбів трьома оборонними лініями. Тубільні агітатори активно закликали населення стати на захист рідної землі, гарантуючи цілковиту перемогу над «пакекас», тобто білими. Проти тубільців билися 3 тисячі англійських солдат під командуванням генерала Камерона. Після жорстокого вбивства капітана Спрента англійці нещадно розправлялися з маорійцями. Ішли кровопролитні битви. Інколи вони тривали дванадцять годин, але маорійці не відступали під гарматними пострілами європейців. Ядром цієї волелюбної зухвалої армії було жорстоке плем’я вайкато під проводом Вільяма Томсона. Цей тубільний полководець спершу став на чолі 2 500 воїнів, потім до нього приєдналися двоє грізних вождів, Шонгі й Гекі, і кількість тубільних воїнів зросла до 8 тисяч. Жінки в цій війні самовіддано воювали поруч із чоловіками. Однак не завжди правда на боці справедливості. Генералові Камерону таки вдалося придушити округ Ваїкато, але то вже була безлюдна земля, бо маорійці полишили її. Ця війна стала прикладом високого героїзму. Чотири сотні маорійців, яких у фортеці Оракан тримали в облозі тисяча англійців під командуванням генерала Карея, потерпали від спраги і голоду, але не здалися. Та якось опівдні дикуни зуміли прорвати фронт ворогів і сховалися в болотах.

– І після придушення округу Ваїкато війна закінчилася? – запитав Джон Манглс.

– Ні, мій друже, кінець війні не покладений, – відповів Паганель. – Англійці вирішили йти на провінцію Таранакі і взяли в облогу фортецю Вільяма Томсона, Матаїтава. Але, здається, ця фортеця їм не по зубах. Пригадую, як перед самим від’їздом із Парижа я прочитав у газетах, що плем’я таранга скорилось генералові і губернаторові і що ті залишили тубільцям три чверті земель. У цих повідомленнях ішлося також про те, що головний вождь повстання Вільям Томсон збирається здатися, проте австралійські газети не підтвердили цих чуток. Найімовірніше, зараз новозеландці з новим запалом готуються до опору.

– Як ви гадаєте, Паганелю, – запитав Гленарван, – ареною цих військових дій будуть провінції Таранакі й Окленд?

– Гадаю, що так.

– І одна з них – це саме та провінція, куди нас закинуло через аварію «Маккуорі»?

– Саме так. Ми висадилися за кілька миль від гавані Кахвіа, де ще й зараз, здається, розвівається маорійський прапор.

– Тоді краще вирушити на північ, – запропонував Гленарван.

– Звичайно, – погодився Паганель. – Новозеландці ненавидять європейців, а особливо англійців. Тому постараємося не траплятися їм на очі.

– То ми маємо шанс зустріти загін англійських військ, – промовила леді Гелена. – Ото було б щастя!

– Звісно, – погодився географ, – але я не сподіваюсь на таку зустріч. Маленькі англійські загони – рідкість у таких місцях, де за кожним кущем, за кожним деревом ховається вправний воїн-дикун. Але на західному березі, вздовж якого пролягає наш шлях до Окленда, розташовані кілька місій. Ось там у нас справді є шанс зупинитися. Я навіть планую вийти на шлях уздовж течії річки Ваїкато, яким ішов Гохштеттер.

– Він – мандрівник? – запитав Роберт Грант.

– Так, мій хлопчику, він член наукової експедиції, що здійснила навколосвітню подорож на австралійському фрегаті «Наварра» 1858 року.

– Месьє Паганелю, – не вгамовувався Роберт, оченята якого заблищали на саму згадку про географічні відкриття, – чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як Берк і Стюарт в Австралії?