Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Говіт поновив необхідні запаси й повернувся до табору, аби перебути там зимову негоду. Саме тоді там з’явився Якоб Лупер. 27 червня Говіт із двома своїми людьми залишив табір. Вони перепливли озеро Браннера. Відтоді їх більше ніхто не бачив. Говіта та його супутників марно шукали протягом дев’яти тижнів. Можливо, ці бідолахи потонули в озері.

– А чому, наприклад, не припустили, що вони живі-живісінькі й нині мешкають у якомусь новозеландському племені? – спитала Гелена. – Адже їхніх тіл не знайшли.

– На жаль, їх і справді немає серед живих, – відповів Паганель, – бо відтоді минуло більше року, а вони досі не повернулись… – І географ пошепки додав: – А коли з Нової Зеландії не повертаються більше року, то це означає, що люди загинули.

Уранці 7 лютого Гленарван дав команду вирушати. Дощ ущух вночі. Сірі хмаринки, що затягли небо, не пропускали сонячних променів на висоті трьох миль од землі, що забезпечувало помірну температуру і було запорукою не надто виснажливої подорожі.

Паганель за мапою визначив відстань від мису Кахвіа до Окленда: вона становила вісімдесят миль, які можна було пройти за вісім днів, долаючи по десять миль щодня. Та замість іти уздовж звивистого узбережжя, географ вважав за краще заглибитися на тридцять миль до поселення Нгаруавахіа, де перетинаються дві річки – Ваїкато і Вайпа. Там пролягав «поштовий тракт», точніше, придатна для возів стежка, що перетинала майже весь острів – від Нейпіра біля затоки Хокса до Окленда. Цією дорогою можна було дістатися до Дрюрі, а там як слід відпочити в непоганому готелі, який настійно рекомендує природодослідник Гохштеттер. Розподіливши між собою їстівні запаси, мандрівники вирушили вздовж берега бухти Аотеа. Вони йшли, тримаючи напоготові заряджені карабіни, пильно вдивляючись у горбисті рівнини, що простиралися на схід.

Паганель раз по раз зазирав у мапу і з захопленням вихваляв її точність. Скількись часу маленький загін ішов по піску, що утворився зі скалок двостулкових черепашок, висохлих кісток із домішкою закису й перекису заліза. Варто наблизити до такого ґрунту магніт, як він одразу ж покривається іскристими кристалами.

На березі під тихий хлюпіт хвиль припливу без остраху бавилось кілька тюленів. Ці морські мешканці з круглою головою, спадистим лобом і виразними очима були напрочуд милі. Дивлячись на них, розумієш, чому, оспівуючи цих своєрідних морських мешканців, давні оповідачі втілили в них образ спокусниць-сирен.

На берегах Нової Зеландії багато тюленів. Полювання на них – досить прибуткова справа, адже їхній жир і шкура користуються великим попитом.

Серед тюленів особливо виділялись трійко морських слонів. Величезні, завдовжки від двадцяти п’яти до тридцяти футів, сіро-блакитні тварини вилежувались на товстому шарі гігантських морських водоростей ламінарій. Вони піднімали хоботи і смішно поводили довгими грубими вусами, що звивались кільцями, наче бороди у джинджиків.

Роберт із цікавістю спостерігав за ними.

– Овва! – раптом вигукнув він. – Тюлені їдять рінь!

І справді, деякі тварини пожадливо ковтали камінці, що лежали на березі.

– Тюлені й справді ковтають берегову гальку, – відповів Паганель.

– Ох і дивна ж у них їжа! – здивувався Роберт. – Але ж її неможливо перетравити.

– Ці тварини ковтають каміння не задля насичення. Таким чином вони навантажуються баластом, щоби потім було легше зануритися під воду. Коли вони повернуться на берег, то без особливих церемоній скинуть цей баласт. Зараз ти маєш можливість побачити, як тюлені, наглитавшись камінців, пірнатимуть на дно.

І справді, невдовзі шестеро тюленів, ледь перевалюючись, поповзли в напрямку берега і щезли у водній стихії. Та Гленарван не міг гаяти дорогоцінний час в очікуванні на повернення тюленів, аби поспостерігати, як ті скидають баласт. На прикрість Паганелеві, маленький загін вирушив далі.

О десятій зупинились на сніданок побіля підніжжя великої морської скелі. Тут скелі нагадували кельтські кам’яні пам’ятники. На мілині плавало безліч устриць, але вони були надто дрібні й не вельми приємні на смак. Та Паганель порадив Олбінету спекти їх на розжареному вугіллі. Зготовані устриці пішли на «ура» і під час сніданку їх ум’яли не одну дюжину.