– Туї на зиму так жиріють, що хворіють і навіть не можуть літати, – розповідав Паганель майорові. – Тоді, аби позбавитися зайвого жиру, вони дзьобом розтинають собі груди. Чи не дивина, Мак-Наббсе?
– Це звучить настільки дивно, що я не вірю жодному вашому слову.
На превелику досаду, географ не знайшов жодного екземпляра туї, аби показати недовірливому майору її скривавлені груди. Та Паганелю пощастило натрапити на іншу дивну пташку, яка, рятуючись від переслідувань людей, собак і кішок, тікала світ за очі у відлюдні місцини. Імовірно, це дивне створіння незабаром щезне з новозеландської фауни.
Роберт, вишукуючи дичину, наче справжній хижак, наштовхнувся на гніздо зі сплетених коренів дерев, у якому сиділа пара безкрилих і безхвостих курочок із чотирма пальцями на лапах, довжелезним, як у бекаса, дзьобом і густим білим оперенням. Чуднì тварини здавались перехідним видом від яйцекладних до ссавців. То були новозеландські ківі-ківі, що їх природознавці звуть австралійськими безкрилими. Вони живляться комахами, хробаками та пашнею і водяться лише в Новій Зеландії. У зоологічних садах Європи з величезними зусиллями вдалося акліматизувати цього птаха.
Це створіння з кумедними рухами, що немов загальмувало у своєму фізичному розвитку, завжди цікавило мандрівників. Коли Дюмон-Дюрвіль очолив наукову експедицію на острови Океанії, Академія наук доручила йому привезти до Європи кілька зразків цієї дивної пташини. Та попри обіцяну тубільцям чималу винагороду вченому так і не вдалося придбати живого ківі-ківі.
Щасливий від такої знахідки Паганель зв’язав двох курочок і жваво рушив уперед, тішачись, що подарує їх Паризькому зоологічному саду. Географ уже малював у своїй уяві заманливий напис на найліпшій клітці: «Подарунок Жака Паганеля».
Тимчасом маленький загін досить швидко рухався уздовж річки Вайпа. Місцевість була відлюдною. Жодного сліду туземців, жодної стежини, яка б свідчила про присутність людини на цій рівнині. Річка струменіла поміж високих чагарників чи серед піщаних відмілин, і тоді перед мандрівниками поставала вся рівнина, яку на сході загороджував невисокий гірський кряж.
Своєрідною формою, контурами, що наче потопають в імлі, ці гори скидались на гігантських доісторичних тварин. Здавалось, ніби то лежить стадо гігантських допотопних китоподібних. Таке хаотичне нагромадження скель є свідченням їх вулканічного походження. А й справді, Нова Зеландія – не що інше, як відносно недавній продукт вулканічних процесів. Ці острови й досі піднімаються з води. Трапляються навіть місця, які за двадцять років зринають на сажень над рівнем моря. Вогонь і досі трусить надра Нової Зеландії, викликаючи в неї корчі й вивергаючись крізь численні кратери вулканів.
До четвертої години мандрівники вже подолали дев’ять миль. Паганель щоразу витягав свою мапу, щоб визначити місце злиття річок Вайпа і Ваїкато. До цього місця залишалося п’ять миль. Саме там пролягає дорога на Окленд і там можна буде по-людськи заночувати. Решту п’ятдесят миль можна подолати за два-три дні, а як пощастить раптом зустріти поштовий диліжанс, який ходить тут двічі на місяць, то подорож триватиме всього вісім годин.
– Це означає, що нам доведеться ще раз заночувати просто неба? – запитав Гленарван.
– Саме так, – відповів Паганель, – але гадаю, що це буде востаннє.
– Дуже на те сподіваюсь, адже такі ночівлі – важке випробування для Гелени й Мері.
– Яке вони зносять без жодних скарг, – зауважив Джон Манглс. – Якщо я правильно вас зрозумів, месьє Паганель, то ви згадували про якесь поселення, розташоване неподалік злиття двох річок.
– Так, – відповів географ, – Нгаруавахія стоїть за дві милі від річок.
– Чи не можна буде нам попроситися до них на ночівлю? Впевнений, наші супутниці без вагань пройдуть зайві дві милі, аби тільки переночувати у пристойному готелі.
– Готелі! – вигукнув Паганель. – Готель у маорійському поселенні! Та ж там немає навіть заїжджого двору чи шинку! Це всього лишень велика кількість примітивних хиж. І моя думка щодо цього така: краще нам переночувати просто неба, аніж шукати прихистку у маорійців. Раджу триматися якнайдалі цього селища.
– Паганелю, здається, ви згущуєте фарби, – промовив Гленарван.
– Але повірте, сер, що коли маєш справу з маорійцями, краще вже недовіра, ніж сліпа довіра. Ми не знаємо напевне, які відносини наразі у маорійців із англійцями. А раптом ми потрапимо у розпал війни? Зізнаюся без зайвої скромності, що для туземців ми є непоганою здобиччю, і мені зовсім не хочеться проти своєї волі пізнати новозеландську гостинність. Тому-то я й вважаю за потрібне уникати зустрічі з туземцями. Ось доберемося до Дрюрі, тоді інша справа: там наші відважні супутниці матимуть змогу чудово відпочити після виснажливої дороги.
Читать дальше