Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Шлях на південний схід перетинало пасмо Австралійських Альп. Наче гігантський мур, воно простягалося на 1 500 миль, затримуючи хмари на висоті 4 000 футів.

Небо затягло хмарами, крізь які ледь пробивалося сонячне проміння, що, безсумнівно, полегшувало життя мандрівникам. Та через горбкуватість ґрунту пересуватися ставало дедалі важче. Дорога йшла вгору, від натуги бики гучно відсапувались, а м’язи на їхніх ногах так напружувались, що здавалось, ось-ось луснуть.

Джон Манглс із двома матросами їхав попереду, за кілька сотень кроків од загону, обстежуючи дорогу. Вони видивлялися зручнішого шляху для фургону. Вільсонові навіть доводилося часом прокладати путь крізь зарості чагарнику сокирою. Глинистий вологий ґрунт наче вислизав із-під ніг. До вечора вдалося подолати лише півградуса довготи. Ночувати мандрівникам довелося біля підніжжя Альп на березі річечки Кобонгра.

– Нелегко нам буде перейти ці гори, – мовив Гленарван, вдивляючись у гірське пасмо, яке поступово поглинала нічна пітьма. – Альпи! Сама назва вже змушує замислитись.

– Не беріть усе на віру, Гленарване, – вигукнув Паганель. – Ви ж насправді не збираєтеся долати гори в Швейцарії. В Австралії є також Піренеї, Альпи, Голубі гори, але в мініатюрі. Це свідчить лише про невелику фантазію географів і обмеженість нашого словника власних назв.

– Отже, ці Австралійські Альпи… – почала Гелена.

– Іграшкові гори, – підхопив Паганель, – ми й незчуємось, як перейдемо їх.

– Кажіть за себе, месьє – озвався майор. – Подолати гірський кряж і не помітити цього може лише роззява.

– То он воно як! – вигукнув Паганель. – Про мене вже так не можна сказати! Наші дами можуть підтвердити. Хіба ж я не додержую своєї обіцянки відтоді як ступив на цей материк? Хоч раз у чомусь завинив? Хоч раз схибив?

– Жодного разу, месьє Паганелю, – сказала Мері Грант.

– Тепер ви найдосконаліша людина в світі, – додала, сміючись Гелена. – А вам, до речі, дуже пасувала ваша неуважність.

– А й справді, якщо в мене не буде жодної вади, я стану пересічною людиною, – відгукнувся Паганель. – Та обіцяю, незабаром я знов утну чогось такого, від чого ви животи собі понадриваєте, сміючись. Слово честі, коли я не помиляюсь, то почуваюсь так, наче зраджую самого себе.

Наступного дня, 9 січня, всупереч запевненням наївного географа, маленький загін з величезними зусиллями здійснював перехід через Австралійські Альпи. Доводилось просуватися наздогад, заглиблюватись у вузькі ущелини, які не завжди мали вихід.

Айртонові було б непереливки, якби за годину на шляху їм не трапилася жалюгідна корчма.

– От вже не думаю, що корчма в такому місці приносить шалені прибутки! – вигукнув Паганель. – Кому вона тут потрібна?

– Та хоч би й нам! Ми ж бо можемо розпитати, як їхати далі, – відповів Гленарван. – Ходімо туди!

Гленарван і Айртон увійшли до закладу з вивіскою «Лісова корчма» над дверима. Господар справляв враження грубої людини з неприємним, навіть відразливим обличчям. Тільки кинувши на нього оком, можна було сказати, що він сам є головним клієнтом у цій корчмі на споживання джину, бренді й віскі. Зазвичай сюди зазирають подорожні скватери й пастухи, які переганяють худобу через гори.

На питання корчмар відповідав неприязно, та все ж Айртонові вдалося з його слів визначитись із подальшим курсом. Гленарван подякував корчмареві за поради і вділив монет. Він уже збирався було йти, як раптом помітив оголошення на стіні. Поліція повідомляла про втечу каторжників із Пертської в’язниці, обіцяючи винагороду 100 фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.

– Цей негідник заслуговує на страту, – сказав Гленарван боцманові.

– Та передовсім його слід упіймати! – відповів Айртон. – Сто фунтів стерлінгів – чималі гроші! Він їх не вартий.

– Не подобається мені цей корчмар, хоч він і повісив повідомлення, – додав Гленарван.

– І справді, – озвався Айртон.

Гленарван із боцманом повернулися до фургона. Звідсіль мандрівники попрямували туди, де дорога в напрямку Люкноуського перевалу звужувалась до звивистої стежки, що перетинала гірську ущелину. Почалося складне сходження. Учасникам експедиції доводилося йти пішки. Дорогою вони підтримували важкий фургон, штовхали його, розпрягали биків на крутих поворотах, підкладали під колеса гальма, щоб фургон не впав у прірву. Часом Айртон підпрягав биків до коней. Тварини геть знесиліли.