Джеремі Стронґ - Вікінг у моєму ліжку

Вони п’ять разів оббігли довкола саду, аж поки Сіґурд зненацька зупинився, узяв руки в боки й залився сміхом.

— Бачиш, Тіме. Він від страху скрізь поклав свої штани.

Пан Еліс виснажено впав на садову лавку.

Його дружина вийшла до нього, несучи на таці чай і тістечка.

— Гарно бавишся, любий? — лагідно проворкувала вона. — Граєшся у вікінгів із Сіґі та Тімом? — вона підморгнула пані Тиблетоватій і Зої.

Бідолаха пан Еліс не міг зв’язати й двох слів. Був страшенно захеканий.

— Цей чолов’яга — маніяк! Мало мене не вбив! Він що, надовго до нас? Надіюся, що ні. Я цього просто не витримаю. Ми й так маємо по шию клопотів з готелем.

— Ой, таточку, будь ласка! — почала благати Зоя. — Нехай він трошки ще побуде. Нам так весело, коли з нами Сіґі.

— Весело?! Озирнися довкола! Цей вікінг пробув тут якихось десять хвилин, а наш садок уже нагадує поверхню Місяця!

— Боюся, що Сіґі доведеться залишитися в нас на деякий час, — сказала пані Еліс.

Вона подала пану Елісу чашку чаю й розповіла про заборону займатися реслінгом. Від цієї новини обличчя її чоловіка аж перекривилося.

Пані Тиблетовата швиденько понишпорила у своїй сумочці, витягла звідти маленьку срібну фляжечку, відкоркувала її й подала пану Елісу.

— Випийте-но. Це бренді… чудовий лікувальний засіб. Я завжди роблю пару ковточків, коли страждаю від вікінгіту.

Пан Еліс ковтнув бренді, закашлявся і випростав плечі. На його обличчі знову з’явився рум’янець.

Діти пильно на нього дивилися.

— Будь ласка! — попросила Зоя.

— Якщо ти не дозволиш Сіґурду залишитися, я ніколи не розмовлятиму з тобою! — насупився Тім.

— Це погроза чи обіцянка? — запитав пан Еліс. — Гаразд, Сіґі може на якийсь час залишитися, але мусить дотримуватися певних правил. Правило перше: жодних мечів — як у будинку, так і на подвір’ї. Правило друге: ви обоє повинні допомагати нам у готелі.

— Звичайно, допоможемо, — пообіцяла пані Тиблетовата.

— Я допомагаю, — засяяв Сіґурд. — Не хочете меча? Всьо буде чотко, шеф. Я викидаю його геть!

— Сіґурде! Ні!

Але Сіґурд уже пожбурив Носодлуба через плече, і страхітливий меч злетів у повітря. Через п’ять секунд почувся гучний брязкіт розбитого скла, бо меч розтрощив готельну теплицю.

Пан Еліс вихопив у пані Тиблетоватої її сріблисту фляжку, спрагло до неї припав, а тоді охопив голову руками. Після цього все трохи заспокоїлося.

Частково це сталося тому, що пан Еліс зліг у ліжко з головним болем і різними іншими симптомами вікінгіту, а пані Тиблетовата й Сіґі розмістилися в одному з номерів готелю.

Крім них, єдиними гостями готелю були підстаркувата пара Ремсботомів і пан Тревіс, що прибув до Флотбі у справах. Треба сказати, що після того, як Сіґурд звідси поїхав, гостей стало значно менше. Коли в готелі жив справжній вікінг з X століття, це приваблювало сюди нових клієнтів. Але коли Сіґі й Тибця зайнялися реслінгом і вирушили в турне по країні, більшість гостей поїхали з готелю й більше туди не поверталися.

Готель «Вікінг» потроху занедбувався. Його давно вже варто було підмалювати. Еліси вирішили, що якраз настав час цим зайнятися, адже гостей і так було небагато, а пан Еліс подумав, що Сіґурд цілком може впоратися з пензлем.

Вранці наступного дня він пояснив вікінгу його завдання.

— Спочатку пофарбуй будинок спереду, — звелів пан Еліс, поставивши біля вхідних дверей драбину. — Треба помалювати двері, вікна й поручні. Зрозумів?

— Всьо буде чотко, шеф, — кивнув головою Сіґурд, підважуючи покришку бляшанки з фарбою.

Пролунало гучне «ТРРРРЯСССЬ!» і покришка шугонула через дорогу, мов літаюча тарілка, приземлившись на порозі будинку пана Крампа догори дном.

Пан Еліс зітхнув і пішов назад у готель.

Сіґурд одразу захопився своїм завданням. Фарба була приємного яскраво-зеленого кольору. Він почав лазити то вгору, то вниз драбиною, наспівуючи одну з пісеньок, почутих від Тіма, але з новими словами.

— СІҐІ! ТА ЩО Ж ЦЕ ТИ ТАКЕ ВИРОБЛЯЄШ?

Пані Еліс стояла на тротуарі, розгублено дивлячись на свій готель. Усе там було захляпане яскраво-зеленою фарбою.

Довкола входу красувалися великі зелені калюжі розлитої фарби. Сіґурд ступав по цих калюжах, залишаючи на порозі будинку яскраво-зелені сліди. Скрізь на стінах були яскраво-зелені відбитки його долонь.