Джеремі Стронґ - Вікінг у моєму ліжку

— Тссс, — відповів пан Еліс, а суддя Фарлі вела далі.

— Мені також очевидно, що якби я була воїном-вікінгом, що опинився за сотні миль від свого дому, у дивній країні і, щонайгірше, в дивному столітті, можливо, я б повела себе подібним чином, особливо зустрівши констебля Гарні й Ернеста Трипа.

Ціла родина Елісів сиділа тепер на самому краєчку лавки, нервово стискаючи поруччя перед собою.

Суддя Фарлі прокашлялася й повела далі, а констебль Гарні й пан Трип ставали дедалі блідішими.

— У будь-якій нормальній ситуації поведінка цих двох осіб була б цілком виправданою. Вони обидва займають відповідальні посади й виконують свої обов’язки. Але ця ситуація не була нормальною. Вони зустрілися з чимось таким, чого просто не здатні були збагнути. Саме їхні реакції і спонукали Сіґурда й пані Тиблетовату повестися так, як вони й повелися. Ось чому я визнаю обох підсудних НЕ ВИННИМИ.

Судова зала мало не вибухла від грому радісних вигуків. Готельні гості підстрибували, реготали й цілувалися. Зоя, Тім і пані Еліс залилися сльозами, а пан Еліс сидів і мовчки хитав головою, усе ще не вірячи в почутий вердикт.

Суддя голосно вдарила молоточком, щоб заспокоїти публіку.

— Залишається ще одна нерозв’язана проблема, що її треба якомога скоріше залагодити. Пан Трип мав цілковиту рацію, критикуючи Сіґурда за те, як той подавав страви. Гостям готелю «Вікінг» може подобатися, коли їх обслуговує вікінг, але я впевнена, що їм аж ніяк не сподобається перспектива харчового отруєння. Дуже важливо знайти для Сіґурда якусь безпечну роботу, і я постановляю, що ви це маєте зробити до кінця цього тижня.

Після цих слів суддя Фарлі підвелася й вийшла з судової зали, а Сіґурдові шанувальники й далі вигукували й танцювали, виходячи на вулички Флотбі. Гості, захоплено танцюючи, вервечкою розтяглися вздовж головної вулиці аж до самого готелю «Вікінг», а Сіґурд і пані Тиблетовата сиділи дорогою додому на даху авта й махали руками усміхненій юрбі. Сіґурд навіть запитав, чи не міг би він покерувати автом, але пан Еліс категорично йому відмовив.

— Ото вже нахаба, — буркнув він собі під ніс.

У готелі ще довго не вщухали веселощі. Сіґурду навіть дозволили випити шампанського з глечика для води.

Зоя принесла кілька касет з музикою, і невдовзі гості витанцьовували довкола столів у їдальні. Сіґі долучився до них, важко гупаючи ножиськами, і так розпалився, що видобув Носодлуба, й за кілька секунд той знову міцно застряг у стелі.

Сіґурду це здалося таким кумедним, що він його там і залишив.

— Це як з королем Артуром і мечем у камені, — припустив Тім.

Тибця широко розпростерла руки й заволала на всю кімнату:

— Слухайте всі! Хто витягне зі стелі цього могутнього Носодлуба, стане наступним королем Англії!

Усі попадали з реготу, тоді почали обжиратися, а потім втомлено попленталися до своїх ліжок.

Наступного ранку мало не всі нарікали на лютий головний біль.

За сніданком пан і пані Еліси понуро перезирнулися.

— Я й далі не знаю, яку знайти роботу Сіґурду, — поскаржилася пані Еліс. — Суддя сказала, що це має бути щось безпечне. Але ж із Сіґурдом це неможливо.

У кімнату твердою ходою зайшов Тім, тримаючи над головою Носодлуба.

— Я наступний король Англії! — виголосив він.

— Тссс, — шикнув пан Еліс. — Ти що, не бачиш, як усім погано? Та й ми зараз намагаємося придумати якусь роботу для Сіґі.

— Може, щось прийде в голову пані Тиблетоватій? — сказала Зоя.

— Після того, як вона відгамселила тих поліцаїв, я починаю сумніватися, чи така вже вона безпечна, як виглядає, — заперечив пан Еліс. — Ця парочка здатна будь-кого налякати до смерті!

Тім опустив Носодлуба на землю, і той гучно брязнув.

— Я оце щось придумав, — сказав він.

— Прошу всіх встати! — захихотіла Зоя. — Тіму стрілила в голову думка!

— Причому гарна, — озвався Тім. — Я думаю, що Сіґі й пані Тиблетовата можуть зайнятися реслінгом.

— Реслінгом?

— Ага… реслінгом.

— РЕСЛІНГОМ?

— Ну, це ж показують іноді по телевізору, а вони можуть працювати в парі. Вбиратимуться як воїни-вікінги. Це буде клас.

За столом запанувала мертва тиша. Зоя вже збиралася було розреготатися, коли ж до кімнати зайшла пані Тиблетовата. Вона ступала обережно й неквапливо, немовби м’якенький ворс килима завдавав її ступням нестерпного болю.

— Таке враження, що в мене в голові гуде відбійний молоток, — сказала вона. Тоді поволі вмостилася на стільці. — Чому всі на мене так дивляться?