Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— А що ви робите тут, у Мертвому лісі? — ошкірився Янош.

— Йдемо до Заклятого міста.

— Закляте місто? Я чув про нього. Але навіщо воно вам здалося?

— Там живе принцеса Геремія, яка коли сміється, то з її уст вилітає ружа, а там, де вона ступає, виростає срібний сад.

— Гм, — здивувався Янош. — На казку схоже. Певно, те місто мусить утопати в срібних деревах. А мені можна з вами? Бо всі женуть геть від себе такого страшного псиська. Люди чомусь мене за вовка мають.

— Ти й справді на нього подібний. Навіть шерсть у тебе така ж темна, як у сіроманця.

Тим часом почало розвиднятися. Пинтя був здивований, що не чує ранкового щебетання, адже звик прокидатися на Чорній полонині під веселий пташиний грай. Проте з Мертвого лісу не долинало ані шереху. Ліс бовванів перед ними темною мовчазною плямою.

— Чудернацько тут, — нарешті порушив мовчанку розбійницький отаман, розкурюючи люльку і сторожко роззираючись. — Мовби так, як у нас, але якось геть інакше.

Умившись у потічку, що жебонів поряд у ярку, поснідавши в’яленою рибою, якої у Прунслика ще було в торбинці доволі, товариство рушило в дорогу. Чорний ліс тягся невідь-скільки, тому всім хотілося проминути його якомога швидше. Адже ніхто не бажав у цій таємничій хащі ночувати. Від однієї такої думки ставало лячно.

Заходячи до лісу, ніхто з мандрівців не зауважив вершника, який стовбичив неподалік на пагорбі. Він був убраний у все чорне і тримав у руці довгий спис. Прунслик ніскільки не здивувався, що пес говорить по-людськи. Тут це не було дивовижею. Але дуже обурювався вчинком невірної дружини Кудлоша.

— Я би її відцвьохкав ґудзуватою вербою, а далі обернув би на жабу! — вигукував обурено мисливець у зеленій куртці та штанях.

— Ну ти й нелюд, — усміхався в закручені догори вуса Пинтя. — А на вигляд чистісінький янгол!

Прунслик зашарівся, як дівчина. Кілька хвилин він ішов мовчки, а далі знову не витримав:

— Ні, краще на гадину! Щоб від неї всі сахалися.

Тим часом Мертвий ліс справляв доволі приємне

враження. Могутні дуби, граби й буки тяглися вгору, а біля підніжжя сором’язливо виглядали скромні фіалки. Це був заповітний праліс: високий, світлий, але цілком безживний. Ні пташини, ні якихось звіряток мандрівці в ньому так і не угледіли. Навіть комах тут не було. Певно, за це ліс і прозвали Мертвим. А тиша у хащі стояла така дзвінка, що аж у вуха била, тому наші приятелі увесь час розмовляли, боячись залишитися сам на сам із цим цілковито безгучним простором.

Янош Кудлош саме розповідав, як допомагав вівчарям стерегти овець, коли Пинтя вражено зупинився. За ним поставали як вкопані і його приятелі. У Мертвому лісі чувся звук. І цим звуком був… стукіт копит. Хтось мчав на коні. Дзенькіт підков наростав, отже, хтось скакав у їхній бік.

— Гей-го! Це мені не до вподоби! — насупився Пинтя, витягаючи пістолі.

Пес згідливо загарчав у відповідь. Прунслик тільки важко зітхнув.

Роззирнувшись, розбійник визначив місце, де було краще зустрічати небезпеку. Біля поваленого вітроломом бука тулилися рясні ліщинові кущі. Сховавшись за деревом, мандрівники могли спокійно спостерігати за стежкою, а в разі небезпеки навіть стати до бою у вигідній позиції.

За мить вони вже лежали на торішньому бурому листі, ховаючись за товстим буковим стовбуром. Дереву було, либонь, понад сто років. І якби ні буря, що спрямувала на нього свій гнів, простояло б воно ще стільки ж.

Стукіт копит чувся вже поряд. Усі затамували дух, а Пинтя з Прунсликом навели свою зброю на вершника, який виринав із зелених заростів. У Кудлоша знову наїжачився огривок, як і тоді, коли він нападав на потерчат.

На путівець виїхав лицар. Його голова була схована в шоломі, який прикрашала спереду чорна страусина пір’їна. Позаду вершника, накриваючи круп коня, тягся чорний плащ. У руці воїн тримав довжелезного списа. Такого навіть Пинтя не бачив у розбійницькій печері, де зберігалася зброя дуже давнього часу.

Лицар спинився і роззирнувся довкруж.

— Смерть і пекло! — лайнувся він таким крижаним цвинтарним голосом, що в наших друзів аж кров застигла в жилах. — Від мене все одно не сховаєтесь! Де ви?!

І він рушив зі стежки просто на мандрівників, які лежали за зваленим буком. Тут уже навіть у тричі славного Пинті задерев’яніли ноги і руки. Щось направду було моторошне у постаті цього вершника. Але що? Може, його дивне убранство, яке тепер можна було побачити хіба що на гравюрах давніх майстрів? Чи те, що його обличчя було закрите чорним забралом? А може, його величезний кінь із дорогим сідлом і збруєю, що здавався більшим за будь-якого оґира, [4] Оґир — жеребець. коли-небудь баченого Пинтею?