Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Як ти гадаєш, Кудлоше, невеличка бійка зранку може полегшити людині душу? — прошепотів отаман псові.

— Невеличка — може, — облизався вовкодав. — Але неодмінно — переможна!

Тим часом вершник наближався і вже був у десяти кроках від схованих мандрівців. Стало чутно навіть важке дихання його вороного коня і брязкіт широкого меча, припнутого до боку. Янош Кудлош загрозливо загарчав. За ним озвався й Пинтя, голосно вигукуючи:

— Хто б ти не був — зупинися, якщо хочеш жити! Бо інакше зроблю дірку в твоїй розумній макітрі!

Вершник гучно засміявся, підіймаючи списа у бойову позицію. Його регіт гулко відлунював по всьому лісі і віддавав оборонцям навіть у спину.

— Бах! Бах! — пролунали два постріли Пинті.

Прунслик з переляку не міг відшукати гачок на своїй рушниці. Отаман вихопив у нього зброю і вистрілив утретє. Коли пороховий дим розвіявся, наші друзі перелякано вклякли — лицар стояв уже перед ними і переможно реготав.

— А кажете, пане розбійнику, що це я не вмію полювати! — шморгнув носом Прунслик. — От ви з трьох спроб жодного разу не влучили!

— Купа гною! — не вірив власним очам Пинтя. — Я цілив точно в голову. Раніше, бувало, я вишню з-під рота у гайдуків пострілом вибивав.

Почувши суперечку, чорний лицар засміявся ще дужче.

Янош Кудлош не витерпів і з дзвінким гавкотом кинувся на нападника. За ним, вихопивши бартку, вискочив на поваленого бука й Пинтя. Прунслик і собі щось вигукнув, ще нижче пригинаючись за стовбуром.

— Не можна вбити вже забитого! — прогуркотів чорний лицар і вправним рухом зняв сталевий шолом.

Якби він разом із ним зняв свою голову, це б на наших мандрівників справило менше враження, ніж те, що вони побачили. До них звертався справжній… небіжчик. Його лице було білішим за папір, губи — мертвотно-бліді, а замість очей темніли виямки.

— Царице небесна! — опустив з несподіванки топірець Пинтя і перехрестився. Янош Кудлош заскімлив, а в Прунслика зі страху очі так розширилися, що, здавалося, зараз вискочать з орбіт.

— Хто ти, почваро? — вигукнув Пинтя. — І чого тобі від нас треба?

— Мені потрібні ваші життя. І зараз я їх у вас відберу, — засміявся лицар і намірився завдати удару списом.

— Нападай, Кудлоше! — рявкнув Пинтя і замахнувся барткою, цілячи в груди мерцю.

Але що це? Топірець наче хтось тримав ззаду рукою. Удару не вийшло. Пинтя озирнувся і остовпів. Ліщинові гілки, наче гадюки, ожили і швидко в’язали йому руки і ноги. За мить отаман не міг навіть поворухнутись. Така сама доля спіткала й Кудлоша з Прунсликом. Усі троє були намертво прип’яті до кущів, які спочатку видавалися їм таким надійним сховком. Тепер нещасливому товариству залишалося тільки гідно прийняти смерть.

— Добре, що ми не заховалися за ожинові корчі, — зітхнув Прунслик. — Це ж нас могли пов’язати зеленим колючим дротом.

— Уже не довго мучитись, — гавкнув Кудлош.

— Ну, це ми ще побачимо, — не здавався Пинтя, мудруючи, що б такого вигадати у цій безнадійній ситуації. Але в голову нічого не приходило. Чи, бува, не дати якусь святу обітницю у разі несподіваного визволення? Тільки — яку?

— Першим умреш ти! — торкнувся лицар списом Прунсликового довгого носа, і в того аж затремтіли губи, а з куточка рота потекла цівочка слини.

— Тільки не я-я-я! — пробелькотів він. — Згляньтеся, високо достойний лицарю! Адже я тут цілком випадково. Я пішов тільки за кумпанію. А взагалі-то я мушу ловити Зеленого зайця. Ви часом його не бачили?

— Ану цить, сволото! У моєму лісі не буває зайців — ні зелених, ні червоних, ні синіх. Тільки мертві! Ха-ха-ха! — зареготав лицар із власного дотепу. — Я завжди починаю з найслабшої жертви. Аби вона не мучилась, бачачи смерть своїх товаришів.

— Ваша правда, славетний пане! — несподівано погодився Пинтя. — Я б так само чинив. Але дозвольте зробити одну заувагу: відколи світ світом, то навіть цісарський суд перед стратою найбільшого злочинця дозволяє сповнити його останнє бажання.

— Ти за кого себе маєш, недомірку? Останнє бажання? Ха-ха! Ви мене веселите, згинці! — басував на коні перед ними лицар.

— Господи, помилуй нас, грішних! — раптом ридма заридав Прунслик і якби міг, то впав би на коліна. — Тітонько, вибачте мені! Я не гідний бути вашим небожем!

— Ти ба, як розходився! — засміявся лицар. — Проса на ніч переїв, чи що? Вже мене тітонькою називає. Ну гаразд, гультіпаки, то яка ж ваша передсмертна забаганка?