Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Невдячний! — стогнав вовк. — То так ти мені віддячуєш за порятунок?

Пинтя вихопив пістолі, і якби звір озвався на хвилю пізніше, то вже було б по ньому. Але від несподіваної мови розбійник оторопіло опустив зброю. Тим паче, що хижак не проявляв агресії, вилизуючи поранене плече. Легінь приходив до тями, не розуміючи, чи це йому сниться, чи то тривають дива незбагненного краю.

— Про який порятунок ти мелеш, коли ти нас сплячих ледь не пожер? — нарешті спромігся отаман на відповідь.

— Я вас порятував від сих духів, які хотіли вас приспати навіки, — вовк мотнув головою на вогники, які ще світилися довкола них, але, зрозумівши, що лови програно, потерчата побігли шукати іншу жертву. До ранку було ще далеко.

— То хто ти будеш? — запитав Пинтя трохи згодом, коли нехрещенята з галасом покинули узлісся.

— Янош Кудлош, — відповів незнайомець. Тепер, коли багаття розгорілося з новою силою, Пинтя побачив, що це насправді був не вовк, а великий вівчарський пес.

— То тебе як людину величати, — усміхнувся отаман.

— А я і є людина. Тільки в собачій шкурі, — подивився пес йому пильно в очі, від чого розбійникові пересохло в горлянці.

До ранку вони не спали, тихо перемовляючись біля вогнища. Прунслика Пинтя не будив, бо й так уже настала черга вартувати отаманові. Потерчата їх більше не тривожили. Янош Кудлош оповідав свою історію, а Пинтя слухав, не ймучи віри.

— Я, паночку, був добрим ґаздою, — розповідав кудлатий пес, присунувшись пораненим боком до ватри. — Мав достатньо землі — і ораниці, й сіножаті. А скілько худоби в хліві та стайні: і коні, й корови, і воли, і вівці! Правду казати, таких господарів на все наше село можна було на пальцях порахувати. Тож за великим ґаздівством ніколи було й придивлятися, що в мене під носом у власній хижі діється. А вдома зріла біда: жінка, бачачи, що я увесь час роботою заклопотаний, почала любитися з моїм слугою.

Тут пес важко зітхнув і заскімлив. Пинті навіть здалося, що по його волохатому писку збігла сльозина.

— Якось прийшов я з волами з оранки. Захотів умитися, бо прів цілий день, як у пеклі. Розібрався до пояса, нагнувся, аби жона мені з глека води зілляла на шию та плечі. Аж тут чую легеньке цвьохкання по спині і жінчин голос: «Стань псом кудлатим і втікай із хати». Думаю собі: «Що за мара?!». Аж тут знову мене по спині гейби щось ударило, а жона повторює: «Стань псом кудлатим і втікай із хати». Озирнувся я, а вона мене втретє вербовим прутиком б’є і промовляє закляття. У мене аж мову відібрало. Я закляк. Відчуваю, як мене зачинає пригинати до землі. В голову начебто молотом гепнули, аж кістки затріщали. Лице моє почало видовжуватися, з пальців повилазили пазурі, а сам я вкривався шерстю. Від неймовірного болю я знепритомнів. А коли за хвилю прийшов до тями, то хотів заголосити з горя, але спромігся тільки завити. Дивлюся, а в мене вже не руки, а собачі лапи. Глипнув я на жону, а вона теж стоїть перелякана. В самої від страху той зачарований прутик випав. Хотів я на неї кинутись, аж тут слуга вибіг і її захистив.

Вона йому кричить: «Зачиняй ворота, аби тут різні псиська не бігали». А він нічого не бачив, то й не розуміє, що то не пес перед ним, а його ґазда. Бере палицю та й ну мене гнати втришия. А жона моя вже оговталась та й наказує йому: «Як ще раз ця собацюра у наш двір забіжить, забий її на місці, бо вона мене загризе».

Від хвилювання у Кудлоша аж голос затремтів. Пинтя зітхнув і підкинув до ватри соснову гілку, що спалахнула веселим вогником.

— Отаке-то, паночку! Живеш на світі, щось собі мудруєш, працюєш, не покладаючи рук, а тебе раз — і на пса обернуть. І все твоє життя піде коту під хвіст, — Янош знов почав зализувати рану, яка, видно, йому боліла.

— Вибач, друже, що ще й я тебе топірцем «посвятив», — зітхнув розбійник. — Не було часу міркувати.

— Та я й не серджуся! Ти ж не знав, хто я такий! Захищав себе та свого товариша. До речі, що ви за одні?

— Чув що-небудь про тричі славного розбійника Пинтю? — з гордістю промовив отаман.

— Ні, — чесно зізнався пес. — Та я мало що чув. Бо лиш одним своїм ґаздівством клопотався.

— Ясно, — похнюпився розбійник, бо гадав, що про нього мають знати всі, якщо сам австрійський цісар написав наказ про його арешт. — Ну то, братку, оцей найславніший розбійник — то я і є.

— О, — здивувався пес і схилив голову в поклоні, начебто перед ним був сам імператор.

— А це — мій приятель Прунслик, — показав Пинтя на сплячого мисливця, який чомусь навіть уві сні посміхався. — Він має надію, що колись упіймає Зеленого зайця.