Юрий Збанацкий: Курячий бог

Сергійко дуже любив мармелад. Він кожного разу, коли одержували вдома грошовий переказ від тата, просив бабусю купити йому мармеладу. Купляли, але не завжди.

Ігор мовчки дивився на страву, яку тримала дівчина.

— Пощастило тобі, Ігорьок: такого козака всиновив. Сміхотливо зиркнула на наїжаченого Сергійка, запропонувала:

— Переходь до нас, хлопчику, всі дівчата тебе любитимуть. Якраз Сергійко тільки й ждав цих запросин. Так він і кине чубатого Ігоря та побіжить на дівчачу сторону. Ще не набридли йому ці дівчата в садочку. Відразу віднімуть усіх курячих богів, і незчується. Він мовчки взявся рукою за кишеню і потупив у землю очі.

Перед самим носом зашелестіла газета.

— Снідай, хлопчику.

Сергійко майже вороже зиркнув на бутерброди з маслом, на пересохлі цеглинки мармеладу. І відступив за Ігоря.

— Бери, Сергію, поїж трохи, — після хвилинного вагання запропонував і чубатий.

Але вони не знали Сергійка. Якраз він стане їсти бутерброди, що принесла людина, яка вчора так галасувала на березі. Біля пам'ятника загиблим морякам. Сергійко тоді зрозумів, що вона нехороша дівчина. І той моряк, що був розстріляний фашистами, і довгов'язий дядечко казали, що вона нерозумна дівчина.

І товаришувала вона з такими ж — нерозчесаними і бородатими.

— Вибачай, Сергійку, не маю нічого кращого, — ображено скривилася Льоля.

— Не хочу… — мало не крикнув Сергійко.

— Диви, який він у тебе норовистий,

— І не норовистий. А тільки не хочу ваших бутербродиків… І презирливо видивився на дівчину. Ігор сміявся самими очима.

— Ого, яке воно!

— Ми з Сергієм люди принципові.

Льоля рвучко загорнула свій гостинець у газету.

— Як хочете.

І пішла до дівчачого табору.

— Ти сьогодні йдеш на виноградник?

Вона зупинилась, повернула в їхній бік голову.

— На жаль… Мушу йти в селище. На пошту…

Ігор нічого їй не сказав. Незалежно і гордовито вона попрямувала на дівочу половину. Весело й дзвінко застріляли умивальники.

Зі сміхом та пересміхом хлопці закінчували, ранкове вмивання.

Сергійкові не треба було довго збиратись. Все його господарство — жменька курячих богів — було при ньому, в кишені. Він не запитав у Ігоря — куди йти, чого йти. Він: завжди був готовий у дорогу. Адже він тепер вільний мандрівник.

Хлопці та дівчата, перемовляючись і жартуючи, витяглися журавлиним шнуром, петляли по гірській стежці. Ранкове море то ховалося за кам'яними брилами, то знову з'являлось, привабливе, золотаво-синє. Кораблі, великі і маленькі, поспішали кудись за обрій, губилися в прозорій імлі. Чайки, малюсінькі, схожі на метеликів, вилися ближче до берега, припадали грудьми до сонячної доріжки, мов до світла гарячої лампи. Білими кульбабами пропливали по небу хмарки, шукали собі пристановища. На широкій, зеленаво-жовтій поляні розсипалась отара овець — білі, чорні, рудуваті. Побіля них, ліниво опустивши хвости, снували страшні вовкодави. Старий чабан застиг кам'яною статуєю посеред отари. Сергійко придивлявся пильно: а де ж Михайло, чабанів підпасич? Не видно. Може, спить ще Михайло, а може, подався куди, адже він невтомний і на всяке діло його вистачає.

Проходять повз високу гору. Вона сіра, подзьобана упадинами, посічена рівчаками, гола, тільки подекуди на важких виступах причепились до кам'яної тверді карачкуваті деревця, перелякано дивляться вниз — звідтіля зірвешся, то й гілок не позбираєш. Мітелки жовтої трави подекуди ліпляться до крутих стін скелі, тремтять з остраху. У високості ширококрилий орел гордо кружляє, хазяйновито оглядає свої володіння.

Хлопці й дівчата балакають про своє. Сергійко зрозумів з тих розмов, що їм уже скоро треба кидати парусинове місто та повертатись до інституту, братися за науку. А тут, на березі моря, почалися саме дні такі ласкаві та погожі, сезон бархатний у розпалі. І виноград у радгоспі визрів такий буйний та гронистий, що хтозна і коли його тут визбирають і хто визбирає…

— Он, дивіться! Дивіться!

Всі до одного спинились на стежці. Задерли голови вгору, пронизують очима гірську вершину.

— Ось він! Та який рогатий!

— Де? Де ти бачиш?

Сергійко, тамуючи перестук серця, й собі дивився на гірську вершину.

— А що там?

— Дикий козел! Он, бачиш, стоїть на виступі.

Сергійко нічого не бачив. А йому дуже хотілося побачити дикого козлика. От було б що розповідати в садочку!

— Сховався…

— Бо ж підняли галас…