В живе неспокійне дихання ночі знову вплівся знайомий гул літаків, він весь час наростав і враз вирвався відкілясь із-за гірських вершин, розідрав зоряне пебо навпіл, схитнув гори, перелякав заспане море внизу. Не встиг Сергійко скинути очей вгору, як гул подаленів, утік кудись у безвість і знову забринів на тонкій музичній ноті.
Дідуган налив паруючу страву в череп'яну миску.
— Ану, чабани, сідайте до гарячої каші.
Сергійко не відразу збагнув, що вже й він удостоївся чабанського звання. І вже тільки тоді, коли дід прикрикнув на нього, поспішно присів на теплу вовну бурки, озброївся дерев'яною ложкою.
— Не повну черпай, — повчав старий чабан нічного гостя, — та скибку під ложку підставляй, бурки мені но заляпай, бо в чабана бурка — все його господарство: і хата, і стіл, і постіль, та й ніч тепла.
Непрошений гість відразу засвоїв ту нескладну науку. Ретельно підставляв під напівпорожню ложку черству пахучу скибку і не зводив очей з ложки. Збоку переминалися з лапи на лапу голодні пси. Розумними очима дивились на Сергійка. Видно, відчули, що в нього жалісне серце, що він поділиться з ними вечерею. І, віддячуючи собакам за те, що не зарвали його в горах, непомітно відщипнув від окрайця та кинув їм під ноги. Собаки метнулись до хліба, сердито завурчали.
— Собак не балуй, — суворо зауважив дід. — Від них їхнє не втече, налопаються.
Зніяковілий Сергійко більше не відривав очей від своєї ложки.
В нічну тишу вплелися мелодійні звуки. Хоч вони були й далекі, але Сергійко відразу розпізнав їх — десь там бренькотіли на гітарі. Підпасич на півдорозі до рота затримав ложку. Сергійко мимоволі зиркнув на нього і тільки тепер побачив, що це не хлопчисько, а справжній парубійко, що в нього над верхньою губою вже золотяться прямі волосинки. Мабуть, навмисне не голив, аби думали, що вже дорослий. І Сергійко пожалкував чомусь, що в нього ще не ростуть вуса.
Зітхнув і несміливо поклав ложку. Сергійко наїдався швидко. І хоч знав, що незабаром знову виголодається, примусити себе їсти більше не міг. Швидко повечеряв і підпасич. І тільки дід, не звернувши уваги, що інші пристали, ще довго дошкрібав посуду, сопів і сьорбав, шипів і прицмокував. А далека музика то оживала, то мовкла, то зливалася з ледь чутною піснею, то бриніла, мов таємничий голос сонних гір.
— Веселяться студенти, — мовив байдуже дід, відклавши і собі вбік ложку.
Потім чабан годував собак. Вони доїли все, що лишилося після чабанської вечері. Доїли мирно, тільки косували то один на одного, то на діда великими червоними очима.
Помивши водою з барильця казана, дід узявся за люльку. Дістав вуглину з палаючого багаття, просто пальцями поклав її на тютюн і пихнув кілька разів підряд. Напустив їдучого диму на всю галяву, покашляв трохи і тільки тоді блимнув байдужим оком на Сергійка.
— З дому втік, чи що?
— Ні-і…
Дід ледь помітно хитнув головою. Ніби він іншої відповіді й не ждав.
— Налякався?
— Ні-і…
Підпасок тим часом причепурився, розчесав кудлате біляве волосся, скинув свій довжелезний балахон, обсмикав донизу крапчасту сорочку.
— То я пішов.
Вовкодави поглядали то на діда, то підпаскові вслід, ніби допитувались: а нам як? Дідусь нічого не сказав, і собаки не зрушили з місця.
— Михаїл!
— Го! — почулося з темряви.
Дід ждав, поки той повернеться. І він справді виринув з темряви.
— Візьми малого. Студенти хай у радгосп одведуть. Підпасок підійшов до Сергійка.
— То пішли, чи що.
Сергійко запитально глянув на діда.
— Йдіть, парубки, з дівчатами потанцюєте.
І дивився на вогнище. І очі в нього жевріли й іскрилися. Сергійкові не хотілося кидати затишного місця біля багаття, але він розумів, що дідову волю тут виконують всі: і підпасич, і вівці, і вовкодави. Та й краще, мабуть, піти з кирпатим ластовинькуватим Михайлом у пічну темінь, ніж лишатись біля вогню з цим дивним і страшним дідом.
Шлях йому вказували білі горошини на підпасичевій сорочці. Ніч тремтіла ніжними глухуватими звуками гітари, чувся сміх молодечий. І пісня то злітала вгору, то несподівано припадала до самої землі.
З морської безодні сплив на поверхню велетенський червоний місяць. Загорнувся в блакитний плащ та й поплив у міжзоряний простір. І враз прояснились гірські хребти, в очевидячки понижчали, чорні купини перетворились на живі дерева та кущі, ясніше визначилась під ногами ледь притоптана стежка. Замовкли в трапі цвіркуни, затихли птахи. Все живе, зачароване неймовірною красою, чутливо прислухалось до ночі.
Читать дальше