Юрий Збанацкий - Курячий бог

Зупинився захеканий. Довго наслухував. І вперше подумав, Що йде не тією стежкою, що йому тепер ніколи не наздогнати хлопців і дівчат і взагалі не вийти з цього темного громаддя чорних гірських вершин. І може, був би заплакав з розпачу і горя, та саме в цей час десь там унизу, в чорному мороці, щось раптово спалахнуло сліпучо, в небо стрільнули такі яскраві і гострі вогневі мечі, що він забув про свій страх і розпач.

Прикордонники просвічували прожекторами море. Мов лікарі, пильно оглядали на морському тілі кожну складку. Неквапливо і впевнено вели понад золотисто-казковим простором моря про-жектори-мечі, і Сергійко якийсь час любувався їхньою роботою. Йому стало зовсім не страшно. Коли тут десь поруч прикордонники з отакими сліпучими свічадлами, коли чути юнацьку пісню неподалеку, то чого ж лякатися Сергійкові? Хіба він один? Навколо ж люди. Свої, рідні люди…

Тихо в горах. І пісні замовкли. І голоси затихли. Тільки вівця глухо відповідала на верескливе мекання ягняти. Але в якій стороні вони мекали? Чи отам, в ущелині, де затиснулось людське поселення і світило звідтіля жовтавим разком тихих вогників? Чи, може, за купою оцих густих колючих кущів, чи за важкою крутою горою?

В небо висипали, мов горох, великі зорі, миготіли весело, ясно. А внизу, в морі, тьмяно хиталися їхні відблиски, переморгувались, дражнилися з небесними. На хвильку Сергійкові здалося, що ніякого там моря внизу немає, що там теж простяглося небо. І що він забрався на таку вишину, від якої вже рукою подати до самих зірок.

Любуватися, роздумувати не мав часу. Він зірвався з місця та знову бігцем подався вгору, пильнуючи білої смужки-стежки. Дряпався об кущі, не зважав на біль, на втому.

Коли ти зблудив, коли ти в розпачі — тоді найкраще не йти, а бігти. Коли біжиш — нема часу на роздуми. І він біг, ледь переставляючи ноженята, розмахував руками, обминав важкі холодні валуни. Уникав чіпких лап глоду, біг, ждучи весь час дива, вірячи в те, що диво станеться, що все буде добре, що він щасливо подолає оцю безкінечну стежку.

І Сергійко не помилився. Кущі раптом розступилися, розвіялись, мов густий дим, схитнулась перед його зачарованим зором золотава поляна. А посеред поляни — червоне, як сонце, вогнище. З хриплим гавкотом назустріч йому вибігла зграя страшенних вовкодавів. І тільки тепер Сергійко злякався по-справжньому, безсило прилип до холодного валуна, затулив долоньками очі.

Собаки, схожі на лютих вовків, засоромлено і винувато замахали хвостами. Роздивились, що це малюк показався їм вовком чи то злодюгою. Сміялися самими очима, висолоплювали червоні язики. Від вогнища хтось біг на допомогу, заспокійливо погукував на собак.

Сергійко з острахом і зацікавленням розглядав круглі собачі писки. Вони видавалися йому дуже розумними. І він не репетував. Бачив, що ці собачки хороші, вони його відразу впізнали і не займають. Йому навіть захотілося погладити їхню густу вовну, що золотом переливалась у світлі вогнища. І мовити до песиків ніжне слово. Та тільки і язик чомусь задерев'янів, і руки безсило звисали донизу.

Підбіг цибатий підліток, вдягнений у щось довге, схоже на мамин халат. Виявилось, що він не такий люб'язний, як страшні вовкодави. Накинувся сердито:

— Кого тут носить?

Показався він Сергійкові не набагато старшим за нього самого. Отож Сергійко презирливо змовчав. Підліток з подивом і зацікавленням приглядався до нічного гостя. Признав у ньому одного з тих міських малюків, яких мами щоденно водять за ручку на берег моря та примушують засмажуватись на сонці. І бояться, щоб вони забрідали у воду вище колін. Чабанський підпасок, буваючи біля моря, дивився на таких з презирством, намагався не помічати. Вважав їх за річ, не варту уваги, таку, що тільки даремно мозолить очі.

— Як ти тут опинився? — запитав хоч і зневажливо, але трохи дружелюбніше.

Від Сергійка не сховався той зверхній тон, і він знову промовчав. Натомість запитав сам:

— А вони хороші? Не кусаються? Підліток презирливо чмихнув.

— Стануть вони всяких кузьок займати.

— А я вже й зовсім не маленький, — образився Сергійко і навіть звівся на ноги.

— Куди ж пак — геркулес! — знову чмихнув незнайомець у довгому халаті.

— І не Герка я, а зовсім Сергійко…

— Сергійко! — передражнив хлопець. — Заблукав, чи що?

— І зовсім не заблукав…

Чабанський підпасок знизав плечима — дивак якийсь та й годі.

— Ходім до вогнища. Нічого дрижаків тут ловити…